Слава ЗСУ!

А онде й ліс, де він раз заблудився: немов зараё перед ним стовпилися могутні дуби та стрункі граби й заступають дорогу: то розступляться попереду, заманять у драглисте багно або темний яр, то зімкнуться і закриють вихід... А далі як було? Як його знайшли? Щось мариться, але невиразно...

А от коли він хворий лежав у гарячці... то пам’ятає, як перед ним з’явилося якесь янголя, еге ж, янголятко — він у цьому був певен,— от як малюють херувимів у церкві: волоссячко кучеряве, як чесаний льон, а очі сині-сині та ласкаві: блищать, мов зірочки в небі. Вже коли він підвівся, то довідався, що то була Маринка, дочка лісникова. Як вони здружилися потім, як бавились і скільки було пролито сліз, коли Янка, як сироту, забрали до панського палацу! Ох, було там багато горя, поки не призвичаївся він до панської даски й панського гніву...

Та з одним він ніколи не міг змиритися — з утратою Маринки! Правда, він її ніколи не втрачав, а жив тільки нею; але його розлучили з нею, і лише в дідовій хаті, куди забігав крадькома, міг він бачитися з своїм другом... Та всі ці перешкоди роздмухували ще дужче полум’я дитячої любові...

Минали роки, Маринка росла, гарнішала, і Янко вже зріс молодиком, парубком; дитяче почуття росло й окрилювалось новим палючим летом,—як ось нараз... несподіваний панський наказ: «Приготуйся, поїдеш завтра з дітьми за кордон!»

І сниться — не сниться йому, привиджується, що стоїть він на леваді в діда такої ж зоряної ночі під розлогою, гіллястою калиною. Мов підбита горличка, Маринка трепече в нього на грудях і не може вимовити й слова від здушених ридань...

— Забудеш ти мене, Янку, забудеш,— крізь схлипування вириваються в неї слова,— ой, як же мені без тебе бути?..

Яма, чорна яма! Там панянки... Там красуні... Ой, забудеш^., мене... Ой, смерть моя!

Він її толубить, цілує, гріє їй гарячим диханням похололі руки, пригортає до грудей і присягається всім, чим тільки може, що не забуде її.

— Як мені забути тебе, зіронько моя, квіточко ясна? Одна ти в мене у серці: приросла до нього навік-віки!.. Тільки з серцем тебе одірвати можна... та й то, поки воно битиметься, і ти разом з ним трепетатимеш. А коли я тебе покину, то нехай душа моя не зазнає ні радості, ні втіхи, нехай загризе її туга й звіряча злість, нехай вона потоне в крові і не вситить жадоби, нехай я вмруу як собака, без хреста, без покаяння... нехай вороння повикльовує, мої очі, а вовки порозтягають і кістки мої по ярах та пущах!

— Годі, не клянися так! Мені страшно... Я вірю,— схлипує дівчина й, притуливши свою мокру щоку до його гарячої щоки, поривчасто шепоче: — Кохаю ж тебе... Ой леле, кохаю!

Немов окропом хто хлюпнув Янкові на серце, і він рвучко повернув праворуч на стежку уздовж берега; якась тінь мигнула перед ним і зникла; та він не звернув уваги... Ось по той бік верб вирізьбились на темному зоряно-блискотливому тлі дві стрункі тополі, а з^за них виглядала білою плямою і хата. На призьбі, незважаючи на пізній час, хтось сидів: Янко кинувся туди й упізнав свого діда.

— Дідуню, рідненький мій! Живі, здорові? — радісно скрикнув він і почав обнімати діда.

— Вовіки слава! — промовив затремтілим голосом старий.— Ще терпить господь... От і тебе, любого... дочекався... Знав, що прийдеш, діда не Забудеш... І Маринка двічі забігала...

— Де ж вона? — здригнув Янко.

— Прийде ще,— не бійся... Як вона звелася, бідолашна... То ти нас не забув?

— Господи! Та цілий світ мій коло вас...

— Спасибі, голубе! Ну, ходім же в хату... Подивлюся я на тебе при світлі, який ти, а то очі вже погано вночі бачать... Радий я тобі, внуче: не сподівався дочекатися — я ж другий вік живу...

Увійшли до хати. Дід високо підніс каганця. Його порізане глибокими зморшками обличчя, довга, біла як молоко борода, з жовтавими тільки вусами, високе, лисе чоло, обрамлене пасемцяіуиі срібного чуба, і глибоко запалі очі були схожі на лик схимника; одне тільки суперечило типові пустельника — це вираз очей: в них не видно було епоішшої байдужості, зречення життя, а світилася ще любов до його інтересів...

Довго старий милувався своїм онуком, нарешті вигукнув захоплено:

— Лицар, справжній лицар! Такі тепер уже вивелися... Коли б тобі ще запорозького жугіана та зброю, ех, кращий був би за будь-якого пана!.. Не привів господь твоїм батькові й матері дожити, щоб полюбувати сином... Ото була б радість!

— Я батька мало й пам’ятаю... Так наче крізь сон,— сказав Янко.

— Куди тобі пам’ятати! Отаким пташеням був,— показав дід рукою на аршин від землі,— отаким, не більше, коли помер батько твій на лаві.