Слава ЗСУ!

— Молодий він помер... Ви колись казали, що од напасті, а од якої?

— Од якої ж, як не од панської... Ех, внуче... На радощах не хочеться ворушити давнього горя... хоч, правду кажучи, лихо й тепер з нами ся подружило...

— Ще й як подружило: щодня більше й більше вростає в наші шкури. .

— Ох, так! Раніш була надія, що хоч з кров’ю, хоч з м’ясом, а зірвемо з себе це лихо, а тепер і надія пропала! От і твій батько супроти цього лиха хотів піти, так воно його й звалило...

Дід задумався на мить і похилив голову, а потім глибоко зітхнув і заговорив знову:

— Мати твоя була, як намальована красуня, от ти — в неї, наче живу бачу... Хто було не гляне на Галю, тільки охне й обімліє... Ну, й паничеві вона сподобалася, нашому дідичеві... А які з нашим братом розмови! Прислали, звеліли — і за честь вважай, а не те що:.. Тільки твій батько, як видно, за честь цієї панської ласки не прийняв і так дав посланцеві, що той ледве ноги потяг, та й з паничем побалакав... Ну, панич закусив губу й промовчав до часу, а потім знайшлися з його боку набрехачі, нацькували покійного дідича... і батька твого так оддубасили канчуками, що не тільки шкуру, а й м’ясо поодбивали од кісток... Принесли сюди закривавленого... і не підводився вже...

— А мати? — спитав похмуро Янко.

— Дочка моя? Ой бідна... горопашна!.. Яке вже їй було життя?.. Мучилася, сохла... Ех, і згадувати боляче... гадюка під серцем ворушиться... Та що це про мертвих? Земля над ними пером, а живий про живе гадає... Сідай ось сюди та розкажи мені про дива, які довелося тобі бачити, та як тобі жилося на чужині?.. Ми всі тут про тебе згадували... і де ти, і що робиш, і що думаєш?.. Хе-хе! Ми тебе й на хвилину не спускали з очей, а ти ж як? Гай, гай! Почастувати б тебе, та чим — не знаю, після панських частувань.

— Еге ж, еге,—підхопив з затаєною злістю Янко,— сьогодні почастували пани тим, що вигнали на стайню, а завтра обіцяли погладити спину...

— Невже? — скрикнув дід, підвівшись на ноги.— За віщо?

— А за те, що я осмілився сказати на захист православних слово...

— Ой нещасний! Хто за нас, вони того ладні живого з’їсти... Каторжно-немилосердні. Коли на них суд буде? Внуче мій єдиний... Невже мені й тебе, заюшеного кров’ю, судилося бачити?

— Ні, діду! — відповів понуро Янко.— Вони з мене не посміються! Паничі, думаю, заступляться, а колій ні... то все одно не поглумляться з мене...

— Ти б краще, мій любий, утік куди-небудь... хліба заробити зможеш. Бо в такому пеклі жити...

— Ех, діду! За хліб боятися нема чого... і в Росії знайшов би собі пристановище. Ось ляхи-пани тепер з французом накладають, супроти царя православного повстають,— то за втечу від бунтарів кари не було б... Та от біда: несила мені з вами і з... несила розлучатися; журба й туга загризуть мене... Я вже знаю себе: ось і на волі і навіть у розкошах жив на чужій стороні, серед вільного люду, а все тягло мене сюди, до вас, в оцю неволю... І рідне ярмо, виходить, солодше за чужу свободу...

IV

— Ох, правда! — вів далі старий розмову з Янком.— Край рідний та люд кревний — то велика сила! Від усього, здається, може відмовитись людина, а від них не одречешся: таку вже сам бог до рідного краю любов уклав у наше серце... І останнього жебрака, останнього лиходія, навіть душогуба любов ця гріє... Тільки прокляті богом душі позбавлені цієї любові і зазнають від того і тут, на землі, і на тому світі невимовних мук, бо чи є ж гірша мука на світі, як не відати ні до кого й ні до чого прихильності?

Зітхнув глибоко Янко, дід теж перевів дух із стогоном, і замовкли. Каганець потріскував: полум’я його то витягалося язичком, то зовсім до гнота припадало. З усіх кутків хати, мигаючи, наступав морок, і тільки дві постаті — згорблена, висохла — сивобородого діда, і струнка, з полиском в очах — енергійного юнака,— вихоплювалися в нього блідими плямами.

Хтось боязко доторкнувся до клямки дверей, ніби пробуючи відчинити їх тихенько, але дід і онук так поринули в свої думи, що не чули шереху.

— А ви, діду, знавали Уманщину?¹⁵ — по довгім мовчанні несподівано спитав Янко. ' - .

— Уманщину? — здригнув дід.— Як не знати, коли й самому довелося погуляти на широкому роздоллі! Ех, минули часи, перевівся під польськими канчуками в закатованого люду лицарський дух... Та тоді були лицарі — Залізняк і Гонта...¹⁶ Ех, скільки тоді ляшків-панків та жидів одгірова-дили ми до пекла...

В цей час зарипіли двері. Дід замовк і насторожився.

— Хто там? — спитав він після невеликої паузи.