Слава ЗСУ!

— До правди! Треба дякувати святому провидінню, яке послало графа мені на допомогу! — промовив маршалок, шумливо віддихуючись і проводячи рукою по лобі. Сама розповідь дружини вже кидала його в піт, а злипле над лобом волосся ще більше надавало комізму його червоному гладкому обличчю.

— Гм... Граф, як видно, щасливчик, у сорочці родився,— сказав Демосфен.— Кожен з нас погодився б ризикнути своїм життям, щоб оборонити пані, але не кожному бог пошле такий щасливий, надприродний випадок.

— Але, папе, бійтеся бога! Чи можна це назвати щасливим випадком! — скрикнула Розалія і розповідала спокійніше далі: — Граф ту ж мить залишив мене в альтанці, а сам кинувся до вузького проходу в ущелині: «Там,—сказав він,— я відстою крулеву й від сотні!»

— Ах, як по-лицарськи! — засяяв маршалок*

— Я вважаю, треба докласти всіх зусиль і розшукати графа,— докинув Пігловський.

— На бога, панове, на бога! — гаряче скрикнула Розалія.— Шляхетський обов’язок... Ми повинні віддячити...

— Але де ж шукати того рятівника? — спитав не без іронії Демосфен.

— Чи це можу я знати? Я кинулась була за ним і впала, потім очутилась і знову зомліла, бо почула тупотняву ніг тих людей, що бігли по саду... Я зрозуміла, що то смерть летить... Ах, я більше не бачила графа! — і Розалія піднесла до очей мереживну хусточку.— Я впала непритомна... а потім я опритомнювала разів два, але крики знову лякали мене, я була певна, що то гасають кругом гайдамаки... А далі — панство все знає.

Розалія замовкла. Всі теж мовчали, тільки Демосфен мугикнув щось невиразне й забарабанив по кріслі пальцями.

— *Але де ж він? — заговорила знову Розалія, трохи підводячись на канапі.— Ви, мабуть, знайшли його труп? Ви приховуєте це від мене?

— Але, любуню, навіщо б я це приховував від тебе? Коли б я розшукав його трун, я поховав би його з усіма почестями, які личать такому доблесному вельможі.

— Але де ж він? Де?

— Я знаю про це стільки, скільки й ти.

— Трупа графа не було ніде, це я можу засвідчити пані,— промовив Демосфен.— Але, в усякому разі, граф наразив ся на паскудну річ: тупіт людей, що бігли, який чула пані, то й був тупіт розбійників, котрі втікали від москалів.

— О так, отже, він загинув, загинув! — скрикнула Розалія й, закривши обличчя хусткою, залилася слізьми, ридаючи.

— Але заспокойся, крулево моя,— розгублено заговорив маршалок, намагаючись утримати руку Розалії.— Може, він ще живий, а якщо й помер, то така звитяжна смерть — кожному гм... бажана.,, гм... така доля бажана кожному шляхтичеві.

— То й беріть собі таку долю! — скрикнула Розалія і роздратовано вирвала свою рук із рук чоловіка.— Загинув! Такий лицар! І крім того, з ним були всі мої коштовності... і ваші дукати!

— Як, і пеньонзи, і діаманти? — скрикнув у свою чергу маршалок і схопився з місця.

— Авжеж, і пеньонзи.—Розалія опустила хустку від обличчя й заговорила злісно: — Чого ж ви дивитесь на мене? Не залишати ж їх було хлопам?

— Але, душко, вони були сховані... і ніхто, крім тебе

Й МЄНЄ;..

— А пожежа? — перебила його з неприхованою злістю Розалія.— Про це, як панові здається, треба було подумати? Коли ми втікали, я встигла вихопити все з твого кабінету і з моєї опочивальні й передала графові, а в ту хвилину, коли він...

— Бідний, бідний, як Іов! — зойкнув у відчаї маршалок

і, затуливши обличчя руками, гримнувся на диван.

— Чого ж ви пхикаєте, як баба? — гнівно скрикнула Розалія, схоплюючись з місця.—Треба шукати графа, не гаючи й хвилини!

— О так, так! — схопився з місця й маршалок.— Але де, як, куди, що?..— заговорив він безладно, кидаючи на всі боки розгублені погляди.

— Передусім допитати хлопів: вони все знають,— вирішив Пігловський.

— Хлопів треба допитати, та так, щоб пам’ятали до смерті, але...—Демосфен сумнівно повів бровою й клацнув пальцями,— але цей граф здається мені дивним...

— Граф дивний!..—скрикнула обурено Розалія, і щоки її зайнялися густим рум’янцем...— Та як вистачило в пана совісті сказати це? Красень... Одважний лев! Лицар, яких я ще не бачила й, що ж він... ха-ха-ха-ха!.. На думку пана, вкрав мої діаманти?

— Воронь боже, я цього не казав! Я тільки хотів сказати, що зникнення його я не можу осягти розумом, але, в усякому разі, пані описує його такими гарячими словами,— зауважив він ущипливо,— що я беру назад усі свої підозри.

— В цьому немає нічого дивного,— відповіла з гідністю Розалія.— Тільки ница душа може говорити холодними словами про людину, яка врятувала їй життя й честь,—підкреслила вона.—А коли б цей граф був, як гадає пан, лиходієм, гайдамакою, хіба він зробив би це? Ми були самі, всякий хлоп скористався б моїм беззахисним становищем, а він був такий скромний, такий шляхетно делікатний... До руки моєї він не доторкнувся! Я гадаю, шановне панство,—блиснула вона своїми прекрасними очима,— ви самі визнаєте, що на це здатний тільки справжній шляхтич, а не підлий хлоп!