Слава ЗСУ!

— Дуже розумно,— схвально зауважив маршалок.— Ну, моє серце?

— Граф, звичайно, помітив мій стан і почав мене підбадьорювати, як міг: він примусив, мене випити вина, почав розповідати забавні історії, співав, смішив мене. Захоплена розповідями графа, я й не помітила, як проклята челядь потихеньку вибралася з зали, і коли я, заспокоєна зовсім, підвелася, щоб попрощатися з графом,—несподівано одчиняються двері і вбігає графський слуга!..

— Графський слуга? — перепитав мимоволі маршалок.

— Так, він! Він пополотнів, був біліший за стіну, і коли крикнув: «Пане! Пропало все! Хлопи нас зрадили — Кармелюк ломиться у ворота!» —я скрикнула й гримнулась би об підлогу, коли б граф не підхопив мене.

— Бестії, собаки! — прогарчав багровий од лютощів маршалок, а за ним і Демосфен.— Вони заплатять нам за це своїми шкурами і шкурами своїх щенят!

— Граф хотів був кинутися до воріт,—розповідала Ро*

залїя,— але я схопила його за руку й благала перш за все врятувати мене: нас же було так мало, а там ломилася діла сотня гайдамаків.

— О, ма ся розуміць!.. Божество моє, яких мук ти зазнала, і я, я не був з тобою! — Маршалок підніс руку дружини до своїх губів.

— На мос щастя, зі мною був граф. «Правда,— скрикнув граф,—я перш за все сховаю вас, а тоді поміряюся й з негідником. Але куди втікати? Де вас сховати?» Я згадала про свою схованку й прошепотіла: «В сад». Граф нашвидку віддав наказ своєму слузі обороняти браму й крикнув: «Біжім!» Але я не могла рушити з місця. Граф хапає мене, як пір’їнку, на руки й хутко сходить з тераси в сад.

— Сподіваюся, моя любко, що він це зробив з пошаною, належною пані маршалковій? — перебив її чоловік, почервонівши й настовбурчившись, мов індик.

— О, натурально! — кинула Розалія в бік чоловіка ніж-' ний погляд і провадила далі, здригаючи всім тілом: — Свята панно! Здавалося, що все повітря дрижало від крику гайдамаків... Я заплющила очі... Я відчувала тільки, що мене держить залізна рука, що мене захищають одважні груди героя, і ох!.. У ту хвилину я думала тільки про тебе, мій друже! — проспівала Розалія й простягла руку маршалкові.

Маршалок засапав від задоволення і, вхопивши тонку ручку красуні, вкрив її вологими поцілунками.

— Але що ж було далі, пані? —перервав Демосфен подружню ідилію.

— Далі?.. Не встиг граф пробігти й тридцяти кроків, як почулося: «Стій!» — і перед нами наче з землі виросли два здоровенні лиходії. В одну мить граф опустив мене на землю, заступив своїми грудьми й, вийнявши шпагу, крикнув: «Назад, пси, або я проткну ваші підлі груди!» — і не встигла я крикнути, як він кинувся на них з такою силою, що підлі гайдамаки попадали, мов колоди.

— Жаль, що мене тоді не було тут! — скрикнув маршалок.

— Але жодного трупа не знайдено,— зауважив Демосфен.

— Не знаю, але він на моїх очах заколов їх,— вГастійли-во мовила пані.

— Дуже можливо, що гайдамаки були тільки тяжко поранені, і негідники, втікаючи, підібрали їх,—■ пояснив Піг-ловський.

— Ах, шельми! На кавалки б їх! — і Демосфен з досадою вдарив рукою по ручці крісла,

' ■*— Граф — щонайблагородніший шляхтич, нечувана од-вага! — додав захоплено Пігловський.

— Я знав, на кого залишаю тебе! — підхопив і маршалок.-— Але далі?..

— Ах, далі... Граф знову взяв мене на руки й пустився бігти доріжками саду, куди, я показувала... і, нарешті, ми сховалися в моєму таємному куточку! — Розалія прихилилася головою до мереживної подушки й заплющила очі.— Ох,—простогнала вона через хвилину,—мені такі тяжкі спогади про цю страшну подію, але я зараз закінчу... Як тільки граф поклав мене й побачив, що я опритомніла, він хотів знову ж кинутися в двір, щоб захищати його від нападу Кармелюка, але я впала перед ним на коліна, я благала його пощадити своє... моє життя! — поспішно виправилася Розалія.—Могли ж гайдамаки довідатись від челяді про моє сховище і що тоді на мене чекало?!

О боронь боже!—скрикнули разом усі пани.

— Але, запевняю вас, це коштувало мені багато сліз, і тільки тоді, коли криками гайдамаків наповнився весь дім, граф зрозумів, що кидатись туди було вже даремно, і вирішив захищати тільки мене...

— Гм! — крекнув Демосфен.—Правда, з таким од&аж-ним шляхтичем можна було й про небезпеку забути!

— То так,— Розалія злегка зашарілась,— але забути про небезпеку не можна було й па хвилину, бо хоч би граф був і самим Голіафом ³⁷, він по міг би оборонити мене від сотні гайдамаків. Ох, що я пережила! — Розалія відкинула голову й затулила очі рукою.— Коли: б не думка про тебе, коханий мій, я не знаю, як би я й перенесла ті хвилини...