Слава ЗСУ!

Семенов змушений був повернутися у двір маршалка.

Злива зовсім змила за ніч усі сліди, які могли б дати хоч найменші вказівки, а тому, вставши рано, Семенов відрядив з надійним конвоєм узятих полонених до Літина, прилучивши до загону й місцеву команду, а потім кинувся обшукувати найближчі ліси, гадаючи, що в них заховалися гайдамаки... І все марно...

Змучений, сердитий, віп повернувся надвечір у садибу маршалка й застав там повен двір людей.

Машталір, плутано доповівши ротмістрові в Рудні, що у дворі пана маршалка з’явилися розбійники й що пані маршалкова благає захистити її, кинувся був і до свого пана в Гончарі, але по дорозі вночі впав у якийсь яр і так покалічив ногу, що сісти на коня вже не міг... Проте, заграва пожежі сповістила про нещастя й без нього.

Опівдні все панство з Демосфеном на чолі наїхало у двір маршалка і тут усі довідалися про подробиці страшного погрому; та найгірше було те, що ніхто в усьому дворі не міг пояснити, куди поділася пані маршалкова.

Перше, що спало на думку всім панам, було те, що гайдамаки замучили і вбили Розалію; але після старанних розшуків не було знайдено ніде ніякого трупа. Отже, залишалося тільки дві гадки: Розалія жива й вивезена — або одважиим графом, або Кармелюком. Треба сказати, що ні один з цих здогадів не усміхався маршалкові: залишався ще третій здогад, що Розалії пощастило втекти й десь сховатись. І от вирішили передусім обшукати всю садибу/

Довго тривали марні пошуки, поки, нарешті, пан маршалок не згадав про таємне сховище дружини в саду..,

Розалію знайшли напівнепритомну... Побачивши себе в безпеці, вона ледве могла промовити:

— Де граф? Убитий, замучений?

— Ні, ні,— хапливо заспокоїв дружину маршалок, обсипаючи поцілунками її руки,—Пан бог зглянувся на нас, але як же ти тут врятувалася?

— Він врятував.

— Хто «він»?

. — Граф,— з цими словами Розалія заплющила очі й знову знепритомніла.

Її перенесли в будинок, в якому слуги уже встигли навести хоч сякий-такий лад: змученій жінці вирішили дати цілковитий відпочинок, не втомлюючи її ніякими розпитуваннями, поки вона не заспокоїться хоч трохи.

Семенова зустрів у домі марйіалок.

— Дякую панові, від усього серця дякую,— промовив він, потискуючи обома руками руку ротмістра,— дякую і за врятування будинку, і за врятування мого коштовного скарбу, моєї дружини. Правду кажучи, він у мене тільки й залишився: лиходії пограбували мене, як Іова, до нитки...

— Заспокойтеся, пане, і не втрачайте надії,— відповів Семенов,— правда, сьогодні ми прогаяли в марних пошуках цілий день, але завтра, з допомогою папських команд, які краще знають місцевість, ми, напевне, наздоженемо розбійників і, в усякому разі, відкриємо лігвище, в якому вони сховали всю здобич.

XXIV

— Доблесний пан ротмістр мало знає цього проклятого лиходія!—вигукнув у відчаї маршалок.— Хто його тепер піймає? Де? Коли б усі полчища пекла схотіли взяти участь у цій гонитві, то й вони б мало дали нам користі. Оті ж пси розсипалися поодинці, та й відгукнуться тепер, убий мене Перун, під Ушицею або під Кам’янцем.

Наступного дня вранці в покої пані Розалії, в якому вчора ще чарував її красень граф, зібралися пан маршалок, Демосфен і Пігловський.

Розалія лежала на канапі; цього разу було справді бліде її прекрасне обличчя, і очі, підведені синцями, дивилися втомлено, сумно.

Біля ніг її, на краю дивана, сидів пан маршалок; його гладке тіло було зігнуте, голова й руки безсило опустилися... Вся трагічна поза маршалка свідчила про те, що на плечі його впав важкий тягар.

■«- Отже, друже мій,— заговорив він сумним, пригніченим голосом,— не буду приховувати від тебе нічого: нас пограбували, пограбували до нитки, але все це для мене ніщо, коли ти, мій коштовний скарб, осталася жива й не-ушкоджена. Скажи ж мені й вірним друзям нашим,— він показав на Демосфена й Пігловського,— як ти врятувалася? Може, слова твої вкажуть нам хоч який-небудь слід, щоб піймати лиходіїв?

— Про лиходіїв я не знаю нічого,.. Я пережила такий жах, що навіть згадати боляче... Наче знову все це... Ах!..—-Вона затулила очі рукою й глибоко зітхнула.

— Але скажи ж мені, хто сховав тебе в той павільйон?

— Граф.

—■ Граф? — перепитали разом усі троє.— Але як же це сталося? Хіба він знав про це сховище?

— Я сама йому сказала,— щоки Розалії злегка почервоніли,— атож, а сталося цс так. Було вжо пізно: вдень я все храбрувала і навіть підсміювалася з чоловіка, коли він побоювався нападу Кармелюка, але, як тільки настав вечір і пітьма окутала сад, на мене, мушу признатися в тому, напав страх... Чи було то передчуття нещастя,— не знаю, але найменший шерех змушував мене здригатися: за темними шибками мені ввижалися страшні обличчя розбійників, руки мої були холодні як лід, серце завмирало,— мені здавалося, що я ие доживу до райку. Я веліла слугам не розходитися з дому цілу ніч, не спати, не гасити світла, навіть бути перед очима в залі.