Слава ЗСУ!

— Єдина голова в нас — батько і одна рада! — скрикнув Андрій.

— Так, так! Куди ти, пане отамане, туди й ми за тобою! — загомоніли одні.

— Раді слухати! — підтримали інші.

— Ну, коли раді слухати,-— промовив Кармелюк,— то ось моя думка й рада. Багато ми натворили тут усякої всячини... Тепер після витівки з маршалком і після визволення колодників усі стануть на ноги,— і пани з своїми командами, й поліція, та до цього ескадрону, мабуть, іще москалів викличуть... То нам доведеться або зоставатися тут, або попасти ворогам у зуби... То моя рада ось яка: перше — нам треба покинути на якийсь час оці місця й розбитися на три ватаги; одна ватага нехай подасться на Уіпи-цю, а звідти геть до Чорного острова, друга — на Вінницю до Житомира, а третя — на Импіль до Кам’янки... Туди он, на південь... я гадаю податися сам: там мало захованих місць, то великій валці й заховатися ніде, а до Чорного острова та до Полісся — багато привілля... Там і сховатися й прогодуватися є де... Так от на Ушицю, на мою думку, йшов би ти, брате Дмитре, з ватагою, а на Полісся — ти, Андрію...

— Батьку мій рідний,— заблагав Андрій,— дозволь мені бути з тобою... здохнути коло ніг твоїх за тебе!

Кармелюк глянув на нього зворушеним поглядом.

— Зоставайся, друже мій, коли тобі любо,—промовив він ласкаво.— Ну, а кого ж за ватажка настановити на поліську ватагу? Явтуха? Чи згода?

— Згода, згода! — відгукнулася більшість'.

— Ну от і дуже добре. Поділіться ж ви між собою товариством — і квита! А ось на кожну ватагу й гроші... по п’ятсот дукатів... прикупіть коней та іншого припасу... Коней цих візьміть собі, тільки для Андрія одного залиште... бо піший кінному не товариш... Та пам’ятайте ще мій заповіт: якщо мене ви поважаєте хоч на крихту, якщо хочете мати мене за вічного друга й отамана, то, заклинаю вас, не грабуйте ні бідних, ні селян, ні міщан, ні попів... Бдагаю вас, друзі, не проливайте без крайньої потреби крові людської... Дорога вона перед богом, і кожна крапля її пече серце пекельним вогнем... Ой, як пече!

— Свята правда, отамане! Вік довгий, батьку! — загомоніли збуджено кругом, і натовп, поскидавши шапки, почав захоплено махати ними.

— Вип'ємо ж на дорогу по чарці, щоб слово ваше, друзі, було міцне, як моя до вас любов!

Випили з галасливими побажаннями й вигуками. Кармелюк ще раз уклонився всім на три сторони й промовив тремтячим голосом:

— Ну, брати мої й друзі! Господь відає, що кожному судилося на путі... Чи побачимося — це в його волі... Так от, простіть мене, якщо я кого скривдив словом і ділом, якщо я сам замість правди завів десь кривду... Ех, за все простіть!

Ці слова так зворушили юрбу, що вона заніміла; багатьом на суворих очах виступили сльози, а Андрій так і просто розплакався.

— Що ти, батьку... рідний наш... єдиний!.. Та ти... над усе... та ми... хоч до чорта в прірву...

Кармелюк обняв його гаряче й став по черзі притискувати кожного до своїх грудей...

Ніч дихала живодайною вологою... з височини небес дивився місяць... Зачарований ліс нерухомо стояв, немов прислухаючись до зворушливого прощання, і тільки десь далеко лиховісний пугач стогнав, та сріблиста луна несла перекатами той стогін по блискітливих зубцях похмурого лісу...

Пов’язавши розбійників, ротмістр Семенов кинувся з своїми солдатами на пошуки решти зграї Кармелюка. Передусім кинулися в сад. На головній алеї виявили сліди важких чобіт. Пробігши її, солдати наткнулися в кінці на хвіртку. За тією хвірткою рів, який оточував усю садибу маршалка, був напівзасипаний землею, так що можна було досить легко перебратися на той бік. Кущі, що розрослись обабіч рову, зовсім приховували цю вузеньку греблю від очей того, хто не знав цієї таємниці.

Перебравшись на той бік рову, солдати заходилися оглядати з смолоскипами землю й побачили сліди багатьох кіп-ських копит. Сліди ці йшли широкою й густою смугою аж до самих воріт садиби; з їхнього розташування видно було, що вершники скакали від воріт до садової хвіртки, але тут сліди одразу обривалися коло поля, що прилягало до парку. На полі росла яра пшениця,— вже досить висока.

Видно було, що розбійники кинулися поодинці врозтіч через це поле. Звичайно, вдень ще можна було б роздивитися по столоченій ярині, куди подалися гайдамаки, але при світлі небагатьох смолоскипів цього не можна було розгледіти аж ніяк; ніч же, як на зло, була безпросвітно темна, небо було вкрите густими чорними хмарами. В повітрі відчувалося наближення грози; на обрії вже спалахували великі блискавиці. Не гаючи даремно часу, ротмістр розділив своїх солдатів на кілька невеликих загонів і кинувся з ними також урозсип догонити втікачів, розраховуючи на те, що за такий короткий час вони не могли далеко втекти; але розшуки нічого не дали: солдати, зовсім не знайомі з місцевістю, блукали марно, а незабаром ще й гроза знялася...