Слава ЗСУ!

Йому здалося, що хурделиця трохи вщухла: «Побіжу подивлюся, може, вже перестала?» — подумав хлопчик.

Він обережно зліз із лави, накинув на плечі свитку, взувся в материні чоботи, відчинив двері й нечутно вислизнув у. сіни. Сінешні: двері були заперті на засув. Хлопчик зробив зусилля й ледве відчинив ^цвері, за якими хурделиця вже встигла навіяти чималу кучугуру. Виглянувши надвір, хлопчик ще раз упевнився в тому, що хурделиця лютувала з усієї сили. Засмучений хлопчик уже намірявся був повернути назад, як нараз його зіркі очі помітили якусь тінь, котра ворухнулася коло повітки. «Хто там?» — хотів був гукнути Васько, але зараз же затаїв дух, ніби хтось підказав йому, що кричати не треба. Тінь тим часом обережно посунулася до хати, і через хвилину Васько виразно вже бачив, що то був високий- чоловік, одягнутий у бекешу і б смушевій шапці. Серце дитини забилося і від радості і від страху.

— Ой, хто то? — вирвався в нього придушений оклик, коли невідомий порівнявся з ним.

— Цить! — прошепотів Кармелюк, хапаючи хлопчика за руку й тягнучи його за собою в сіни.— Не впізнав батька! — І, взяши двері на засув, вій гарячо притиснув хлопчика до себе.— Ти, Ваську, ти? Та який же ти став великий! Хоробрий! Дай глянути иа тебе,—казав вій, підходячи з хлопчиком до відчинених хатніх дверей.— Синку мій, утіхо моя! — Він притиснув хлопця до себе ще раз і вкрив його обличчя поцілунками. — Ждав? Виглядав батька?

— Атож... ні... еге ж! — заплутався увесь червоний Вась-ко, і зрадівши, й зніяковівши від батькової ласки, і нараз, вирвавшись від нього, прожогом кинувся до матері й закричав на все горло:—.Мамо,"мамо! Татко прийшли!

Крик хлопчика розбудив Марину; вона підвелася, сіла на лаві. Та, побачивши Кармелюка, скрикнула ие своїм голосом: «Ой лишенько!» — й схопилася на ноги.

— Марино, жінко, чого злякалася? По впізнаєш мене? Та це ж я, Іван твій, Кармелюк...

Але тому що Марина стояла, немов закам’янівши, і иа обличчі її не було й сліду радості, а тільки самий жах, то Кармелюк додав похмуро:

— А може, не рада?.. Невчасний гість?..

— Лихо ж, горе моє! — простогнала Марина, не слухаю-ли Кармелюка, й, сплеснувши руками, заніміла.

— Лихо... горе...—промовив з гіркою посмішкою Кармелюк.—Спасибі, жінко, за правду. Гай-гай... А я, дурний, летів бозна-звідки, щоб зустріти з вами свято. Змучився без вас, гадав, що і в мене є свій рідний куток... Ну що ж! Помилився й тут, старий йолоп! Боїшся прийняти і в цей святий вечір? І сю ніч, коли добрий хазяїн не вижене й собаки з хати? Гаразд!.. Не біда! Підемо шукати собі притулку хоч у темному лісі. *

— Татку, не йдіть,—прошепотів Васько, сильно надуваючи губи, і міцно схопив батька за руку.

— Синку, тобі жаль татка? — промовив Кармелюк і його голос затремтів від хвилювання.— Дитя моє любе... спасибі тобі...

При звукові цього голосу чоловіка серце в Марини затіпалось і влесливі панові обіцянки, і погрози та залякування батюшки,— все зникло в одну мить перед цим голосом,— зостався тільки жаль до нещасного вигнанця.

— Янку, бідолашний мій! — скрикнула вона тихо.—

Чого, чого ти прийшов сюди?.. ^:

І, притиснувши чоловіка до грудей, Марина істерично заридала.

XXIX

— Марино! Дружино моя, що тут сталося? — дивуючись, промовив Кармелюк.

— Нічого, нічого! — зашепотіла Марина, одриваючись од його грудей і злякано озираючись на всі боки.— Як ти прийшов сюди? Чи не бачив тебе хто?

— Ніхто не бачив; надворі завірюха мете, за п’ять ступнів людину од дерева не одрізииш. Та хіба пани ще й досі

.не заспокоїлися?

— Ні... ні... Ти не знаєш, вони все бачать, усе чують...

— Заспокойся, голубко,—перервав Марину Кармелюк, стискуючи її гарячі руки,— ти геть пополотніла, вся гориш. Кажу тобі: ніхто мене не бачив, я тут пробуду з вами до світанку, а завтра вночі знову прийду.

— До світанку! — скрикнула з жахом Марина: — Ні, цього не можна робити, треба йти!

— Та чому ж? Кажи толком, Марино,— вже тривожно промовив Кармелюк,— що ж, засідка яка? — Ти знаєш щось?

— Не знаю... ні... Авжея«... стривай... кругом усі говорять... Пани все ждуть... Янчевський тут.

— А... пан Янчевський тут!.. Виходить, облаву на хутряного звіра зробити хочуть,— похмуро протяг Кармелюк,— оточити лігво та й викурити...

— Ой господи боженьку, що ж це я? — з жахом прошепотіла Марина, хапаючись за голову.

Але Кармелюк сприйняв цей шепіт за прояв страху.

— Та заспокойся, Марино, жінко,— промовив він, кладучи свою руку на її плече.—Я ж тепер не хлоп панський, а страшний Кармелюк,—тільки-но я заявлюся — і кинуться всі пани навтікача...