Слава ЗСУ!

Саме тільки це слово викликало в її душі таке хвилювання, що обличчя її спалахувало гарячим рум’янцем, а очі займалися вогнем, як свічки. На волі! Мати право жити, як хочеш, робити, що хочеш, іти, куди хочеш. Не знати ні панщини, ні катувань панських. Ох, аж дух захоплює! Дітки кохані, бідолашні, чи знаєте ж ви, яку долю можна купити вам кількома словами: «Пане, дайте мені визвольного листа!» Але зараз же думка її круто повернула в інший бік і радісне почуття змінила болісна гризота. А тим часом, поки вони розкошуватимуть на волі... Він — чоловік... батько — знемагатиме на каторзі... все життя... все життя... а може, й повісять... Умре без сповіді... Стане з усіма гріхами перед страшним судією. Вони кажуть, що й без мене піймають його... Ой, брешуть, брешуть вони. Не кликали б вони мене, не манили б! Він же може ще втекти, врятуватися, схаменутися... покаятися. І щоб вона зрадила його? А гріх... Господь відступився... А пай? — Це слово викликало в її душі чи ще не більший жах. На саму згадку про слова панські, про той страшний тон, яким пан промовив їх, Марина вся здригалася, серце її завмирало, обличчя блідло... а губи шепотіли: «Уб’є... замучить... закатує на смерть!»

— Ой дітки ж мої!—скрикнула вона істерично, пригортаючи до своїх впалих грудей біляві голівки дітей.— Навчіть мене, що мені робити? Щастя вам хочу, волі!! Ой горе, ой недоле моя!

Із усіх цих супротивних почуттів, що шматували Марині серце, проступало найвиразніше одне бажання, щоб Кармелюк не повертався назад.

І справді, немов відчуваючи страждання дружини, Кармелюк зовсім зник не тільки з найближчої місцевості, але й з околиць. Минув місяць, другий. Кармелюк не показувався. Кругом стало спокійно; розбої й наскоки припинилися. Почали доходити чутки про те, що Кармелюк показався то під Вільно, то під Києвом, а то під Варшавою. Пани почали заспокоюватися й вирішили, що гайдамака, наляканий посиленими переслідуваннями, назавжди попрощався з цією місцевістю. Так спокійно минув і листопад. Життя панське, збаламучене появою Кармелюка, почало потрохи входити в своє річище. Заспокоювалося шановне панство і в Головчинцях. Енергія його, дуже піднесена спершу, помалу-малу спала; разом з тим почав слабнути й нагляд за Кармелюковою хатою, а з цим одночасно зменшувалися й панські благодійства для Марини. Тільки Демосфен не вгавав у своїй настійливості.

— Панове,— казав він,— жінка зовсім слаба, гляньте на неї, й весни не переживе. І щоб він не прийшов хоч попрощатися з нею? Сто червінців об заклад, що шельма з’явиться, і ми його накриємо!

Та Кармелюк усе не з’являвся. Настав і грудень.

— Ну, перебуду в тебе свята, пане Адаме,— вирішив, нарешті, й невгамовний Демосфен,— а там і до праці. Видно, шельма десь скрутив собі голову!

— Цілком слушно,— погодився Пігловський,— та з жінкою пора, нарешті, припинити церемонії.

Так у клопоті й чеканні непомітно підкралися різдвяні свята.

Потрапезувавши святою вечерею, все село Головчинці поринуло в блаженний спокій свят-вечора. Деякий час іще блукали по селу маленькі хрещеники, розносячи святу вечерю, але метелиця, розгулявшись, порозгонила і їх по хатах.

Тиша й безгоміння запанували на селі. Мирний, святковий вечір завітав і до Кармелюкової хати.

Тепер вона мала вже набагато веселіший вигляд. Стіни в ній були чисто вибілені, підведені рудою глиною, долівка була застелена маленькими коцями. Перед образами, прибраними вишитим рушником, горіла лампадка, а на покуті стояли кутя й узвар. Стіл був застелений чистим убрусом, і на ньому височіла велика миска з пирогами.

Марина зробила все своїми руками. Це коштувало їй великих зусиль. Страшенний кашель і повсякчасна слабість знесилювали її, але вона перемагала все, щоб дітки її зустріли свято так само, як і інші. Вони ж так давно вже не бачили такої багатої куті!

Тепер, утомлена .непосильною працею, вона спокійно спала на лаві. Голуба прозора тінь від лампадки падала на її худе, змучене обличчя. Воно було спокійне, спокійно було й на серці, в Марини; діти її були неголодні й задоволені, чоловік не з’являвся і там одсовував од її серця тяжку спокусу далі, може, й назавжди. Теперішнім вона була задоволена, а про майбутнє намагалася не думати.;. Менший син Івасик спав уже давно міцно й безтурботно; не спав тільки старший син Кармелюків — Васько.

Сьогодні він хотів, як заведено, піти до хрещеного батька й понести йому святу вечерю. За це, без сумніву, хрещений дав би йому шага, а то й медяника, але мати, злякавшись хурделиці, не пустила його й звеліла зостатися дома. А він уже був зовсім зібрався, навіть і вечерю зав’язав у хустку. І що йому вдіє завірюха? Хіба він маленький? Слава богу — хазяїн! Хлопець став серйозний і притулився до шибки вікна.