Слава ЗСУ!

— Ой папочку, як же мені не хотіти врятувати своїх дітей? Не так хочу спасти душу свою... як хочу їм... безталанним... щастя й долі...— заговорила Марина, ковтаючи сльози й давлячись на кожному слові.— На шматки б усе тіло порвала, душу б свою віддала, аби тільки вони не знали того горя, що мені випало...

Марина затулила обличчя фартухом і гірко заплакала. А Демосфен кивнув значливо Пігловському, немов кажучи: «Клюнуло, кінчай!».

Марина прийняла фартух од обличчя й схлипнула істерично:

— Та як же мені видати, як сказати?!. Язик не повернеться...

— Слухай, молодице,— поважно промовив Пігловський.— Слухай, мати,—підкреслив він останнє слово,—і запам’ятай, що я тобі казатиму: взяли мене за серце твої материнські сльози, щастя хочу твоїм дітям. Нехай знають усі, що батьком їм став не Кармелюк, а пан Кармелюків. То от же, слухай: якщо ти виконаєш мою волю й зостанешся мені вірною слугою, то, ось дивись, цей папір,— я передаю його панові Янчевському,—він справді передав Янчевсько-му великий, складений вчетверо аркуш паперу,— тут підписаний визвольний лист тобі й твоїм синам.

Крик радості вирвався з грудей Марини, і вона впала до ніг панові Пігловському.

— І ти його одержиш,— казав Пігловський, не відпихаючи Марини від своїх ніг,—і не тільки одержиш визвольного листа, але ще й дам нагороду тобі, дам тобі и землю, і пару волів, а поки що й од панщини звільню.

— А я ще додам од себе за чесний вчинок і корову,— мовив Янчевський.

— І нічого тобі за це й робити не треба,—казав далі Пігловський.— А тільки як прийде до тебе твій гайдамака,— прибіжи в двір і скажи тільки одне слово: «Пане, дайте мені мого визвольного листа!» Більше нічого! Про чоловіка й не згадуй. Але,—змінив він одразу тон і заговорив суворо та грізно,— не думай, тцо ти можеш утекти від мене до свого розбійника! Миша не втече в мене з села, чуєш? Миша не втече!

— Нехай я світа божого не побачу, якщо надумаю втекти від пана, нехай умру без каяття,— мовила Марина, падаючи на коліна.

— Але якщо ти надумаєш обманити мене,— перебив її Пігловський, і голос його понизився до страшнога шипіння,— якщо я тільки довідаюся, що ти переказала хоч одне слово з цієї розмови Кармелюкові,— відразу ж на очах твоїх зашмагаю твоїх щенят, на смерть закатую, собаками зацькую!

— Ой! — не своїм голосом закричала Марина й, обхопивши руками ноги Пігловського, заговорила, задихаючись від страху: —Все... все... не обманю, папочку, не обманю... Порятуйте, не губіть дітей!

— Ну, гаразд,— закінчив Пігловський уже лагідніше,—

вірю тобі. Іди ж і думай про те, чи ти мати своїм нещасним дітям, чи спільниця душогуба, котрому й на небі нема прощення. ' ■ '

Але тому що змучена, знесилена Марина все ще плакала й ніяк не могла підвестися з землі, то Пігловський подзвонив і наказав викликаному дворецькому:

— Підведи молодицю, та не забудь сказати дозорцеві, щоб від панщини її увільнив.

Коли двері за Мариною зачинилися, Демосфен підвівся з крісла й промовив, потираючи руки:

— Ну, пане Адаме, тепер тільки встановити добрий нагляд, а жінка викаже, викаже, хай мене грім уб’є!

Одразу ж був установлений за Кармелюковою хатою й за самою Мариною щонайпильніший нагляд. Ніхто з селян, та й сама Марина і гадки не мали, що за нею й за її хатою невпинно стежать три пари зірких очей, а тим часом вірні сторожі мінялися непомітно для стороннього ока й не залишали убогої хати й на хвилину без своєї опіки. Сам Демосфен, переодягтись, не раз брав участь у нічних обходах.

Та Кармелюк не з’являвся.

Хитрі пани ие залишали Марину без свого впливу; кілька разів заходив до неї батюшка й розмовляв з нею суворо й напучувальио про те, що вона повинна послухатися панів, своїх добродійників, і відступитися назавжди від Кармелюка. •

Пани, з свого боку, виконали обіцянку, яку дали Марині: її вже більше не брали на панщину, ба навіть дозорець став добріший і ласкавіший і, помітивши, що Марина дуже кашляє й сохне, звелів їй пригнати з панського двору корову для тимчасового користування, а пан розпорядився видати ще й од себе мішок пшеничного і два мішки яшт-нього борошна.

Тепер уже й дворище й хата Кармелюкові мали веселіший вигляд. Користуючись своєю¹ волею, Марина сяк-так поправила, що могла, і на гроші, які залишив Кармелюк, придбала обережно, потроху, щоб сусіди не догадалися, все потрібне.

Неголодні, чисті хлопчики поправилися, повеселіли й тішили материне око. Але самій Марині не пішли на користь ні спокій, ні їжа: вона хиріла й кашляла, а на щоках її з’явилися лиховісні червоні плями. А втім, сама Марина не помічала своєї хвороби: повсякчасний напружений стан душі одвертав її думки. Часто, лежачи на лаві в своїй убогій, але чистій хаті, Марина думала, дивлячись на дітей, котрі тут же працювали коло неї: «Як би добре було і до кінця життя прожити отак, у достатку, в спокої... і на волі! На волі!..»