Слава ЗСУ!

— Паночку, батечку! Простіть, помилуйте, нехай мене хрест поб’є, коли я тепер хоч на поріг моєї хати пущу його,— заголосила Марина і впала в ноги Пігловському.— Чим же я, нещасна, виппа, чим завинили діти мої?.. Ой, не добивайте ж мене... ох, змилосердьтеся!

— Не трать, молодице, задарма сліз,— суворо спинив її Пігловський.— Тепер над тобою не моя воля, а воля суду. Я тебе на те й покликав, щоб сказати тобі про це. Завтра до нас приїдуть від пана Хойнацького асесори й комісари,— вони вже довідалися, що Кармелюкова сім’я в мене живе,— надінуть на тебе кайдани і відпровадять вкупі з дітьми на каторгу в Сибір.

Дикий зойк вирвався з грудей Марини. Вона, обхопивши ноги Пігловського, заговорила швидко, плутано, в нападі якогось навіженого страху:

— Рятуйте... Змилосердьтеся... Мене вбийте, пожалійте дітей... Вони ж нещасні... Безталанні сироти! Ой, вирвіть краще в мене серце... Несила моя!.. Не винна я ні в чому!.. Нічого не знаю!.. .

XXVIII

— Вірю, вірю,—спокійно перервав мову Марини Пігловський.— Але суддям важко буде цьому повірити, тим більше, що ти бачилася з чоловіком двічі. Чим ти доведеш, що ти з ним не в одноруч?

— Бодай би я дітей своїх мертвими побачила, коли я хоч щось знала, коли я хоч у чомусь була з ним спільно! Бодай би я не діждалася святого причастя, бодай не діждалася спасіння душі! — заговорила крізь сльози Марина, б’ючи себе кулаками в груди.

— Годі, жінко, не трать дурно часу! — грубо перебив її Демосфен.— Закон велить! — промовив він урочисто.— А коли закон говорить — всі повинні мовчати. Ну, перед тим як відпровадити вас у Сибір, дадуть ще тобі й дітям твоїм по сто канчуків.

Останні слова Демосфена зовсім докопали Марину. Обливаючи слізьми руки Пігловського, забилася вона у нього в ногах, змішуючи клятви з просьбами, з благаннями... Вона вже втратила розум і подобу людини. То вже була якась збожеволіла, знесилена одчасм істота.

Перечекавши деякий час, Пігловський заговорив знову, але вже милостиво й ласкаво.

— Жаль мені тебе, молодице, жаль, а ще дужче жаль дітей твоїх малолітніх і моїх хлопів. Можна було б, либонь, і врятувати тебе, коли б ти пообіцяла...

— Все, що пан звелить! — скрикнула Марина, ловлячи руки Пігловського.— Собакою буду! Життя своє за пана віддам.

— Гаразд!—похвалив її Пігловський.— Ну то слухай же. Асесора й комісара я впросив поки що не заарештовувати вас... Я їх запевнив, що ти — моя вірна хлопка й що вірність свою доведеш. А щоб довести, що ти з Кармелю -ком не в одноруч, тобі треба зробити ось що,— і пап Піг-ловський почав пояснювати Марині, що вона повинна приховати від чоловіка цю розмову, а коли він прийде до неї в хату, то, приспавши його ласкою, сповістити негайно в панський двір, що Кармелюк зараз у неї в хаті.

З жахом слухала Марина план зради, який так сцокійно й так докладно викладав їй пан Пігловський. Незважаючи на все горе, яке приносив їй Кармелюк, в серці її ще жевріли любов і жаль до чоловіка...

— Паночку, згляньтеся,—ледве прошепотіла вона побілілими губами,— він же батько моїм дітям!

— Батько! — грізно крикнув Демосфен, підводячись з крісла й наступаючи на Марину.— Через того батька поженуть на каторгу і тебе, й дітей твоїх! Та мало того, ще до каторги знімуть на твоїх очах з дітей шкуру, і здеруть не так, як ми здирали, а на кобилі, з м’ясом, до самих кісток... І ти його смієш називати батьком! Не батько, а кат ваш,— он хто!

— Схаменися, Марино, згадай про дітей,— суворо гбво-рив Пігловський.— Чи ти гадаєш, що коли будеш приховувати, то врятуєш гайдамаку від кари? Не врятуєш! Не втече він на цьому світі від каторги, як не втече на тому від пекельних мук: піймають його й без тебе. Опде вже й москалі з Кам’янця прийшли того. Та тільки пам’ятай, що коли піймають його без твоєї допомоги, тоді підеш на каторгу і ти з дітьми. Подумай ще й про те, що чим пізніше піймають його, тим тяжча кара впаде на нього і на тому й на цьому світі: бо кожен день тягне за собою для нього нові й нові гріхи. А тому коли ти послухаєш мене і допоможеш своєму панові, то зробиш добро і чоловікові, й дітям. .

— Паночку... ласкавий папочку... Лебедику...— заголосила Марина.—Та як же мені!.. Він же чоловік мій!..

— Був чоловік, а тепер розпутник, гайдамака! — знову грізно вигукнув Демосфен.—А ти хто? Мати своїм дітям чи спільниця розбійника? Добра ти християнка чи заступниця того, від кого відступив і сам господь бог? Хочеш ти врятувати своїх дітей від каторги, від нелюдської смерті, чи хочеш занапастити їх з душею й тілом?!