Слава ЗСУ!

Марина витирала рукавом очі. Панові слова немов підтверджували ті думки, які не раз роїлись їй у голові. І втрачене можливе щастя, і невтішне теперішнє горе наповнили її серце нестерпним болем, і сльози закапали з її пригаслих очей.

А Пігловський тим часом говорив ще вкрадливіше, ще з більшою приязшо:

— Ну, от і далі: скучив піп за сім’єю, не витримав розлуки, втік з москалів,— то злочин, зиичайно, але проти казни, а не проти пана; ну, й прийшов би до мене, упав би до ніг, покаявся б у всьому, як своєму панові. Я сам батько... простив би його, перевів би вас на якийсь далекий лісовий хутір... підмазав би, де. слід, і жили б, як у Христа за дверима. А він що затіяв: грабіж, розбій! Через нього й вашому братові тепер гірше...

— Та дай спокій, пане Адаме! — перебив Пігловського Демосфен.-— Хіба він з москалів заради сім’ї втік? Для розпусти він утік, щоб ловити дівчат і жінок по лісах та дорогах та безчестити їх! Він і з москалів через коханку втік! Авжеж, достеменно відомо, мені про те сам капітан розповідав: знюхався з чужою ланкою, чоловік його застукав, ну й присудили йому сто палиць, а він не був дурний та й подався на вільне превеселе життя.

Слова Демосфена вп’ялися в серце Марині нестерпним болем. їй згадалися Кармелюкові слова про те, що він утік з москалів від туги за сім’єю... Так ось вона, туга за дружиною!.. Як співав: «Змучився... стужився!» Зле й пекуче почуття закипіло в душі Марини. «Та, може, пай ще й бреше?» — мигнуло їй у голові, але почуття пекучої образи заглушило цю хвилеву думку. «Змучився... стужився»,— краяли ці слова серце Марині,— і вона повірила... Дурна, дурна!.. Якби справді любив, скучав, то навідувався б, бачився... А він? Двічі заглянув за півроку! А ще кликав з собою кудись. Кликав... Тепер уже й не кличе!»

І ніби у відповідь па ці думки нещасної жінки, Демосфен провадив далі:

— Коли б за сім’єю скучав, то він би тут і приріс... Коли собака до хазяїна звикне, то її й кілком не одженеш, а твій збойця? Адже він як у пісні говориться: «Де дівчину чую, там нічку ночую, а де молодички — то там і три нічки».

І Демосфен гучно розсміявся, не одриваючи погляду від змученого обличчя Марини.

А Пігловський єхидно вів далі:

— Ти от змарніла, перевелася пі па що, ну й, виходить, не до душі йому. А чи подумай він про те, через кого твоя врода злиняла, через кого і ціле життя твоє за вітром пішло? Йому що? Гульня, море по коліна, а вам біда, вам горе, вам смерть!

Слова Пігловського знову нагадали Марині образливий чоловіків подив: «Та як же ти змарніла, Марино!» Той вигук і тоді нестерпно боляче різнув її по серцю. Тепер же, підігріта хитрими словами панів, уява надала йому ще виразнішого, образливішого змісту,—-і думка про те, що чоловік занапастить і її, й дітей, постала перед , нею дуже виразно.

— Нехай йому вже бог простить, папочку, за те, що він зробив з нами,—промовила вона, ледве стримуючи сльози, що підступили до очей.

— Простить... Ні, молодице: бог не простить, і люди по помилують! — заговорив урочисто й похмуро Демосфен, простягаючи свою долоню вгору.

І Демосфен заговорив про страшні злочини Кармелюкові, про те, що господь уже відступився від нього й сили пекла завладали його душею.

— Хіба він думає про те, що гріх його впаде й на нещасних дітей? Та чи зайшов він до вас хоч раз? Думаю, і не заглянув?

Демосфен пильно глянув на Марину. Марина затряслась і побіліла.

— Ну, чого ж мовчиш? — настійливо спитав Демосфен.

— Та що тут і казати?.. Найперше ж він повинен був просто до тебе прийти,— підтримав товариша Пігловський,— ти й не винна ні в чому: хіба ти знала, як він додому повернувся?— лагідно промовив Пігловський.— Ну, кажи вже правду, ми ж знаємо: був раз?

— Був...— ледве чутно обізвалася Марина.

— Ну, от і добре, що правду кажеш... За перший раз і нічого,— ти мусила була сховати чоловіка, а от те, що/ги і вдруге приймала його — то вже погано... І тобі... і дітям твоїм.

— Паночку, голубчику, не знала я нічого... не бачила,..

Змилосердьтеся, простіть...— заблагала Марина, тиснучи руки до впалих грудей.

— Не знала? Повірити важко: чутка вже кругом ішла,— зауважив Демосфен.

— Ой боженьку, мати божа, царице небесна! Що ж би я, бідна, вдіяти могла, коли б і знала? Хіба сила моя була вигнати його з хати?

— Треба було мені передати, а я б уже знайшов спосіб,— суворо сказав Пігловський.

—- Та він усього й перебув одну годиночку...

— Годиночку не годиночку, а за цю саму годиночку тепер усі ви загинете: і ти, і діти твої,—- грізно мовив Пігловський.