Слава ЗСУ!

Асесор розчулено глянув на ці докази й зворушливо промовив:

— Незаперечні!

Янчевський повернувся з Пігловським до Головчинець.

По дорозі приятелі обмірковували вдвох план дальших дій. Пігловський запропонував був спершу залякати дружину Кармелюка грізними заходами й силою вирвати в неї таємницю чоловікового сховища, але Демосфен заперечив проти цього. Перш за все він довів Пігловському, що, вай-певніше, дружина й не знає, де переховується Кармелюк із своєю зграєю, по-друге, вій наполягав на тому, що грізні заходи можуть викликати тільки впертість і кінець кінцем примусять і дружину втекти з дітьми до чоловіка, а якщо це станеться, то вони втратять єдину принаду, на яку ще можна піймати Кармелюка. З огляду на все це Демосфен запропонував хитріший план: тому що, як видно, Кармелюк уже був у дружини й буде ще не раз навідуватися до сім’ї, то постаратися за будь-яку ціну притягти Марину ласкавими обіцянками на свій бік, а щоб примусити жінку повірити панським словам,— виконати ці обіцянки заздалегідь. Самим же тим часом установити пильний нагляд за хатою Кармелюка.

Пігловський погодився на пропозицію Демосфена.

— Я в тебе й зостануся,— сказав Янчевський.— Не виїду до того часу, поки не впіймаю того бунтаря. Хай гине господарство. Товариші — перш за все!

Правда, в Демосфена була й інша, набагато менш благородна мета, яка примушувала його зостатися в садибі друга. Хоч і як храбрував пан Янчевський, все ж таки він дуже й дуже побоювався зостатися наодинці з своїми хлопами, котрі добре пам’ятали його звіряче поводження. Страх цей зріс особливо відтоді, коли фурман пана Янчевського Онисько втік до Кармелюка. Та Пігловський, не відаючи про таємні порухи душі друга, був зворушений його надзвичайною великодушністю й, потиснувши гаряче його руку, промовив з почуттям:

— Дякую... Не забуду ніколи...

— Тільки, пане Адаме, треба діяти, по гаючи часу,— закінчив Демосфен, відповідаючи другові на потиск руки.

Наступного дня вранці пан Пігловський і Янчевський сиділи в кабінеті, ждучи Марину.

Пігловський поволі потягував димок з довгого чубука, Демосфен посмоктував куценьку люльку... Аж ось двері тихо скрипнули й до кімнати зайшла Марина.

Від часу останнього побачення з Кармелюком вона ще дужче поблідла, схудла, змарніла й схожа була тепер» на виснажену літню жінку. Ввійшовши до кімнати, Марина низько вклонилася панам і стала, ждучи папських наказів, коло дверей. Тривога, болісний сумнів мінилися па її обличчі...

— Гм... неважна,— пробурчав уголос Демосфен, безцеремонно розглядаючи Марину.

— А була не така,— сказав Пігловський і, вийнявши чубук, промовив:—Ай-ай, і змарніла ж ти, Марино! Тебе й упізнати важко. Ну, як живеться?

— Ой паночку ласкавий,— ледве промовила Марина, низько вклоняючись.— Двоє дітей... я сама... насилу ноги волочимо.

— Що ж так? За чоловіком тужиш?

Марина здригнулась і з жахом глянула на Пігловського. Уже один тільки виклик до пана не віщував нічого доброго, а панова зх^адка про чоловіка й присутність у дворі пана Янчевського явно загрожувала їй чимсь страшним; але, на подив її, Пігловський розмовляв і далі дуя;е лагідним тоном:

—■ Що ж, діло законне: за чоловіком скучати не гріх, тільки коли чоловік вартий того, коли він хоч жінку та дітей своїх любить, а чи любить вас твій збойця? Ех, Марино, Марино, згадай, як я довго на твій шлюб згоди не давав. Звичайно, що й казати, жінки й дівки й тепер до гайдамаки липнуть! Гарний він, а душа в нього чорніша, ніж у цигана. Чи я йому не був ласкавий пан? Людиною зробив; якби він був вірний мені слуга,— відпустив би вас усіх на волю, про те я і йому не раз казав, а він чим од-платив мені? Бунтувати хлопів почав проти мене, проти свого благодійника...

— Коли б вельможний пан не продавав його... а сам...— боязко промовила Марина й, злякавшись своєї сміливості, придушила тяяше зітхання й замовкла.

Але, на її подив, Пігловський не розгнівався, а говорив так само ласкаво:

— Та я й не думав продавати, мені ж самому його шкода; розумний був, бестія, і робітник добрий. Я ж хоті и тільки по-батьківському покарати його, в тому й сорому ніякого немає, коли свій пан карає, а він що втяв? І Ірії всьому вельможному панству мені, хазяїнові й панові свос му, мало не наплював межи очі! Злості своїй волю хотів дати, та не вдалося! А чи подумав про жінку, про дітей? Про те, що кидає їх на муку, на горе, на голодування, а може, й на саму смерть... Та коли б він вас хоч крихту любив, то заради вас терпів би... А йому що діти, що жінка! — Пігловський спинився і вп’явся в Марину допитливим поглядом.