Слава ЗСУ!

Ледве стримуючи ридання, що підступили до горла, вийшов Кармелюк у сіии.

Коли двері за ним причинилися, в голові його мимохіть постало питання: чи скоро переступить він знову цей поріг? І' серце Кармелюково защеміло: з глибини душі піднялося темне передчуття, що більше він уже не вернеться сюди ніколи.*,

Він ще раз оглянувся на дружину, постать якої біліла ледь помітною плямою коло стіни темних сіней, ще раз махнув їй рукою, насунув на очі шапку й поринув у глибоку темряву ночі.

Ішов сніг, густий і м’який та лапатий; він беззвучно падав на землю; лягав тонким шаром иа Кармелюків одяг, нависав на брови, заліплював очі. .Було тихо кругом, жоден звук не порушував нічного безгоміння... Здавалося, чиясь незрима, але могутня рука хотіла придушити цим холодним, білим покровом будь-яке життя иа промерзлій землі, будь-який звук, будь-який порив людського серця...

Кармелюк ще раз оглянувся иа свою рідну хату, змахнув рукавом непрохану сльозу, насунув на голову шапку й хутко пішов уперед, намагаючись заглушити хоч цим рухом нестерпний сердечний біль. ’

Густий мерехтливий сніг укривав усе кругом білою пеленою. На відстані десяти ступнів важко було розпізнати дорогу; зрідка мелькали крізь цю білу неспокійну пелену світлими плямами маленькі вікна завіяних снігом хат. І не думаючи про дорогу, Кармелюк пробирався вперед, не збиваючись з путі. Кожен поворот, кожен рівчак були йому добре знайомі.

Але тепер ці маленькі подробиці рідної місцевості, що завжди викликали в нього золоті спогади дитинства, ис привертали до себе його уваги.

Він мовчки йшов уперед, понуривши голову, не дивлячись" перед собою. Його думки були там, у тій рідній, убогій хаті, яку він залишив, тепер теплій і світлій хаті з кутею й узваром під образами. Йому хотілося вернутися назад, рвучко відчинити двері, пригорнути до себе хвору дружину, дітей і сказати їм крізь сльози: «Не виганяйте мене, прийміть до себе... Я ж нещасний, окрадений долею батько! Я піду завтра до пана і впаду перед ним ца коліна, я благатиму його, щоб він простив мене, забув усе... Я змучився, втомився, я нічого вже більш не хочу — ні волі, ні долі... Я працюватиму, як вірне бидло'... Дайте мені тільки пожити тут з моїми рідними синками, підтримати їх, нещасних, малих, ні в чому неповинних». Та Кармелюк розумів краще за всіх, що назад йому не було вороття. В плутаних, недоказаних словах дружини, в її гарячкових, зляканих ^ухах, у тому, як вона хапливо виряджала його, в усьому цьому був якийсь лиховісний зміст...

«Чи не стежать тут за мною? — подумав він із болем.— Може статися... Скоріше, скоріше звідси! В т$мний ліс, у печери!._& Лисиці мають нори, вовчиця сидить у своему лігві, годуючи грудьми вовченят,— тільки ти не маєш ні сім’ї, ні рідного гнізда! Тільки ти, навіть у цю святу ніч, мусиш іти крізь завірюху й негоду все далі й далі, світ за очі, далі від тепла й світла, і людської оселі!..»*

Кармелюк міцно притис до грудей загорнуту в хустку святу вечерю, яку дружина дала йому, й тихо прошепотів:

— Куди йти? Де прихилити голову?

Перед ним знову постала допіру пережита сцена, блідий, змучений образ дружини, її мова... І щось гостре, пекуче, гірке піднялося з глибини душі й геть затопило груди...

Опустивши голову на груди, мовчки йшов Кармелюк, не помічаючи нічого навколо. За ним линули його чорні думи...

Отак йому пощастило вже вибратися за село, як нараз його спинив чийсь хрипкий, п’яний оклик.

Кармелюк здригнув, інстинктивно вхопився за ножа й підвів голову.

Перед ним стояв якийсь присадкуватий чоловік, закутаний у свитку, з насунутою на очі відлогою. Запушене снігом обличчя його важко було роздивитися, але Кармелюкові здалося, що гострий погляд незнайомого уважно ковзнув по його обличчю. А втім, за хвилину він упевнився, що побоювання його були даремні: незнайомий дуже нетвердо тримався на ногах і говорив, заплітаючись п’яним язиком.

— Ей, ти,— гукнув він хрипко,— відповідай, коли питають! Чого мовчиш, ач ти, пан який! Та ие крутись, а стій рівно, сто чортів твоїй матері!

Незнайомий дуже похитнувся і мало не впав, але, махнувши руками, якось дотримав рівноваги,

— А ти, чоловіче добрий, таки надміру, як видно, иа-лизькався,— відповів Кармелюк,— коли такого святого вечора чортів споминаєш!

— Нализькався чи ні — не твоє діло! Що ти мені — пан чи яконом? Та що мені й пан! Я самому панові плюну межи очі, а ти кажи: де Головчинці, куди їх чортяки заподіли?

Кармелюк почав був пояснювати, як пройти, але п’яний не дослухав його пояснення й, дуже хитаючись, повернув до села й за хвилину зник у білій хуртовині.