Слава ЗСУ!

Кармелюкові одлягло від серця.

— Заєць, зацькований заєць! — прошепотів він гірко.— Навіть п’яний, що зустрінеться вночі иа дорозі, примушує хапатися за ножа...

Кармелюк звернув з дороги і ввійшов у невеликий лісок, що прилягав до великого бору, який тягся на десятки верст.

Пройшовши кілька ступнів, він голосно свиснув: у відповідь почулося далеке кінське іржання. Кармелюк незабаром вийшов на вузеньку стежечку. Дійшовши до поваленого через дорогу дуба, вігі звернув праворуч і наткнувся, нарешті, на маленькі саночки,- в які був запряжений один кінь.

Побачивши хазяїна, кінь тихо заіржав і простяг до нього морду. Кармелюк скинув з коня попону, одв’язав мішок з вівсом, підібрав віжки, сів на сапи й повернув навпростець. Через кілька хвилин він виїхав на широку дорогу і в’їхав у темний бір.

У лісі було зовсім тихо. І найменший вітер не долітав туди. Стало трохи видніше. Напевно, зійшов пізній місяць, але крізь товстий шар снігових хмар світло його пробивалося блідим, матовим відблиском.

Нерухомо стояли кошлаті ялини, вкриті густим шаром інею й снігу. Було щось таємниче, й урочисте в цій величній тиші. Здавалося, свята ніч проходила нечутною ступою й над цим зачарованим лісом. Кармелюк попустив коневі віжки й знову задумався: лісова тиша навівала на душу лагідний смуток і відносила його спомини до щасливих років життя, коли він у колі своєї сім’ї, тоді веселої, зустрічав цей великий день.

Де те щастя? Де та пора тихого життя? Куди закинула його доля?

Ні, не доля, а дика панська злоба. Страшна воля їхня над душею людини.

— Звірі бездушні! — проскреготав уголос Кармелюк.

Він тяжко зітхнув. Дуб столітній, якщо не міцно вріс у землю корінням, зламає буря; як же вціліє без підтримки одна людина? Чи він чув від кого ласкаве слово, душевне слово?.. «Чув... чув,— мало не скрикнув він.— Від неї, від тієї дівчини,, чудової й чистої, що мигнула перед ним, як падуча зоря... Але де вона... та чи й пам’ятає про нього? Добра, чиста дитина, з ангельським серцем, з ясною душею! І чи сміє він думати про неї? А чому б і ні? Чому не думати про сонце й понурому барсукові?.. Тільки яка користь від цих дум?.. Вона вже вийшла заміж і забула про свою зустріч з страшним Кармелюком...» Кармелюк зовсім поринув у похмурі думки... Не підводячи потуплених очей, він нічого не помічав навколо себе; кінь ішов тихою ступою, на свою волю звертаючи на перехрещені лісові дороги... Тим часом знявся вітер... Кошлаті ялини сердито закивали головами, по лісі пройшов глухий шум. Сніжинки закрутилися в повітрі...

За густою стіною лісу вітрові не було де розгулятися, але

з тих поривів його, що долинали й сюди, видно було, що в полі закужелила люта хурделиця... ,

Кармелюк схаменувся. Він підібрав віжки, встав у санях і оглянувся навкруги. Йому здалося, що якась чорна тінь перебігла за ним дорогу. .

«Чи не вовки часом?.— подумав він, і безстрашне його серце тривожно впало.— Ось він, несподіваний кінець! Страшного Кармелюка, неприступного для панів, доконають вовки!»

Не вдаючись у зайві роздуми, він оглянув пістолі, встав у санях і свиснув.

Лиховісною луною прокотився його посвист над склепіннями похмурого лісу.

Кінь прищулив вуха й поривчасто рвонув уперед.

Завірюха кужелила.

Тепер Кармелюк зовсім не міг орієнтуватися. Він їхав просікою, але видно було, що то не проїжджа дорога, бо сани його то попадали в ями, то наскакували на пеньки.

Ставало небезпечно. Стомлений кінь кілька разів зупинявся, та, коли хазяїн понукував, він знову натужно йшов уперед;- кучугури снігу робили дорогу ще важчою. Важливо було визначити час, але зірок не видно було, а тому Кармелюк ніяк не міг довідатися, чи довго ще до світанку.

Помучившись отак годин зо три, вій виїхав, нарешті, на правильну дорогу.

Тим часом хурделиця вщухла, вітер розігнав хмари, і незабаром небо заясніло холодним синюватим відблиском. Кармелюк став помалу-малу розрізняти все ясніше й ясніше обриси коня та контури дерев... Нарешті, світанок увійшов у свою силу. Очищене від хмар небесне склепіння піднялося у височінь і спалахнуло рожевим відблиском далекої зорі. Кармелюк зняв шапку, перехрестився й пустив коня ходою. Просіку незабаром перетяла друга просіка, мабуть, теж проїжджа дорога, бо на свіжому снігу, що лежав пухнастим шаром, видно було недавній слід селянських саней, які проїхали тут, певно, не більше як годину тому. Кармелюк зліз із саней, спинив коня й вирішив пройтися, щоб оглянути дорогу й вибрати, куди звернути. Раптом його зупинив гучний кінський тупіт. Просто на нього неслися сани, запряжені парою добрих панських коней; в санях сидів якийсь пап, закутаний з головою у велику єнотову шубу, на козлах сидів фурман і якийсь селянин.