Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хатина дядька Тома

ЩО ЗНАЙОМИТЬ ЧИТАЧА З ОДНОЮ ВЕЛЬМИ ЛЮДЯНОЮ ОСОБОЮ

Холодного лютневого надвечір’я у містечку П., що в штаті Кен-туккі, в гарно умебльованій вітальні два джентльмени, присунувши свої стільці, завзято обговорювали якусь справу.

Задля зручності ми щойно сказали «два джентльмени». Та по правді, як доскіпливо глянути, один із них навряд чи підпадав під таке означення. То був приземкуватий, кремезний чолов’яга, з грубим простацьким обличчям і тим самовдоволеним, пихатим виглядом, який виказує людину низького роду, що чимдуж пнеться в пани. Одягнений він був надміру претензійно: химерна строката камізель-ка та голуба хустка в яскраву жовту цяточку, хвацько пов’язана на шиї пишним бантом, цілком личили всій його подобі. Його кострубаті ручиська були винизані численними перснями, а важкий золотий ланцюжок до годинника прикрашала ціла в’язка навдивовижу великих різноколірних дармовисиків, що ними він у розпалі балачки раз по раз побрязкував із неприхованою втіхою. Його мова не улягала ніяким приписам граматики, і при кожній слушній нагоді він присмачував її такими неподобними виразами, що ми, хоч і як прагнемо всіляко пожвавити нашу розповідь, усе ж не важимося їх навести.

Його співрозмовник, містер Шелбі, той в усьому видавався джентльменом, а оздоблення його будинку та й обстава в господі свідчили про те, що він людина заможна і навіть багата. Як ми вже згадували, обидва чоловіки були захоплені якоюсь важливою розмовою.

— У такий от спосіб я й залагодив би цю справу, — сказав містер Шелбі.

— Е ні, на такий торг я пристати не можу... аж ніяк не можу, містере Шелбі, — озвався його співрозмовник, піднісши перед себе чарку з вином і розглядаючи її проти світла.

— Кажу ж вам, Гейлі, Том - не простий собі неф, і ці гроші дасть вам за нього кожен. Він надійний, чесний, здібний і порядкує всім моїм господарством пречудово.

— Себто чесний як на чорношкірого, — мовив Гейлі, наливаючи собі в чарку вина.

— Ні, по-справжньому чесний. Том — добрий, надійний, тямущий і побожний чоловік... Я довіряю йому всю свою маєтність — гроші, господу, коней, дозволяю йому їздити по всій країні, і ще жодного разу не траплялося, щоб він мене підвів чи обдурив.

— Багато хто не вірить, що бувають побожні негри, Шелбі, — сказав Гейлі, підкріплюючи свої слова промовистим жестом. - А от я вірю. Сам мав одного такого, оце недавно, в останньому гурті, що одвіз в Орлеан. Далебі, послухати лишень, як він молився, то й до церкви йти не треба, а що вже був слухняний та сумирний!.. Та й заробив я на ньому чималий гріш, бо купив його задешево в одного чоловіка, що мусив спродуватись, отож і дістав я шість сотень зиску. Авжеж, побожність у чорношкірому — вельми гарна річ, коли це справдешній товар, а не мана.

— Ну, в Тома цей товар щонайсправжніший, годі й сумніватися, — відказав співрозмовник. — Ось, приміром, тої осені я послав його самого до Цинциннаті в одній справі, і він мав привезти мені п’ятсот доларів. «Томе, — сказав я йому, — я тобі вірю, бо певен, що ти чоловік чесний і не підведеш мене». І, звісно, він повернувся. Я ж бо знав, що він повернеться. А кажуть, деякі ниці люди намовляли його: «Томе, чого б тобі не дременути до Канади?»1 — «Ні, хазяїн мені довіряє, то я не можу». Так мені розповідали згодом. Мушу сказати, жаль мені розлучатися з Томом. Та вже беріть його на покриття всього боргу — і край. Сподіваюсь, ви так і зробите, Гейлі, коли маєте хоч яку совість.

— Совісті я маю саме стільки, як годиться комерсантові, таку собі, знаєте, дещицю, аби було чим присягатись, — жартівливо озвався торговець. - Я, звісно, ладен і дечим поступитися, коли треба зробити приятельську послугу, але на таке пристати не можу... далебі, не можу.

Торговець значливо зітхнув і знову налив собі вина.

— Ну гаразд, Гейлі, то яке ж буде ваше слово? — промовив містер Шелбі по хвилі ніякової мовчанки.

— А чи не знайдеться у вас на додачу до Тома якогось хлопчиська чи дівчатка?

— Хм!.. Та наче нікого такого нема, щоб вільно обійтися без нього в господі. Сказати правду, лише скрутні обставини змушують мене продавати своїх людей. Не люблю я з ними розлучатися, далебі.

Ту ж мить двері відчинились, і на порозі з’явився маленький хлопчик-квартерон2, років десь чотирьох-п’яти. Був він вельми гожий та привабливий на взір. Його кругле личко з ямочками на щоках облямовували м’які та лискучі, мов шовк, чорні кучері, а з-під розкішних довгих вій яскріли великі темні очі, вогнисті й лагідні водночас, що з цікавістю озирали кімнату. Веселеньке, червоне з жовтим картате платтячко, гарно й до міри пошите, ще дужче відтіняло його яскраву смаглу вроду, а кумедна самовпевненість у поводженні, хоч і прихована за дитячою соромливістю, говорила про те, що господар не обминає хлопчика своєю увагою та ласкою.


 1 Канада була за тих часів англійською колонією, де не існувало рабства.

 2 Квартерон — мішанець мулата з білим.

Попередня
-= 1 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!