Слава ЗСУ!

— Ні, я не можу! — вигукнув Сен-Клер, підводячись. — Не можу я цього знести! За що мені така гірка доля?!

В голосі його була невимовна туга.

— Тату, ти краєш мені серце! — сказала Єва, встаючи й кидаючись йому в обійми. — Годі побиватися!

І вона зайшлася такими буйними риданнями, що всі аж злякались, а батькові думки враз повернули на інше.

— Та ну ж бо, Єво... ну, моя ясочко! Годі вже, годі!.. Це я винен, я тебе засмутив. Я буду спокійний, буду який ти хочеш, тільки не плач...

І невдовзі Єва, мов зморена голубка, затихла в нього на руках, а він, схилившись над нею, втішав її всіма лагідними словами, які тільки міг придумати.

Марі схопилася з місця, метнулася в свою кімнату й зчинила там страшну істерику.

— А мені кучерика ти, Єво, так і не дала, - сумно всміхнувся Сен-Клер.

— Вони всі твої, тату, — з усміхом відказала Єва. — Твої і мамині.

І любій тітоньці дасте, скільки вона захоче. Я тільки нашим бідним слугам хотіла роздати їх сама, бо, знаєш, тату, коли мене не стане, про них можуть забути, а мені хочеться, аби й вони мали щось на згадку про мене...

Від того дня Єва швидко почала згасати. Тепер уже щодо цього не лишалося жодного сумніву, й годі було плекати хоч якусь надію.

Її гарну кімнату вже неприховано обернули на лікарняний покій, і міс Офелія день і ніч була там за доглядальницю. Тільки тепер усі в господі зрозуміли, на що вона здатна, і вперше склали їй повну ціну. Напрочуд вправні руки й несхибне око, скрупульозна охайність і дбайливість у кожній дрібниці, дивовижне вміння приховати від сторонніх очей усі неприємні прояви хвороби, непомильне чуття часу, ясна голова й бездоганна пам’ять, в якій не губилося жодного лікаревого припису чи настанови, — усе це зробило її найпершою помічницею лікаря. І ті, хто раніше знизував плечима, осуджуючи її маленькі дивацтва та відмінні од їхніх звичаї, тепер мусили визнати, що вона таки справді незамінна людина.

Дядечко Том часто бував у Євиній кімнаті. Дівчинку виснажувало постійне нервове збудження, і вона заспокоювалась лиш тоді, коли її носили на руках. Для Тома було великою втіхою колисати на подушці її тендітне тільце, походжаючи з нею по кімнаті чи по веранді. А іноді вранці, коли з озера повівав свіжий вітерець і Єва почувалася трохи краще, він носив її по саду в затінку помаранчевих дерев або сідав з нею в котрійсь із їхніх улюблених місцинок і наспівував їй старовинних пісень.

Батько також часто носив Єву на руках, але він був не такий дужий, швидше стомлювався, і тоді вона казала:

— Тату, нехай мене візьме Том. Йому, бідолашному, це так приємно! Адже він нічого більше не може для мене зробити, а йому дуже хочеться!

— Мені теж, Єво, - одказував батько.

— Ну, тату, ти можеш робити що завгодно, та ти й так для мене все. Ти читаєш мені, сидиш біля мене ночами, а в Тома це єдина змога. До того ж йому легше носити. Він такий сильний!

Бажання зробити щось для Єви опанувало не тільки Тома. Кожен у господі прагнув якось виявити свою приязнь до дівчинки й робив для цього все, що міг.

Бідолашна няня всім серцем поривалася до своєї пестунки, але ні вдень ні вночі не могла вибрати слушної хвилини. Марі заявила, що від тривоги за дочку їй одібрало сон, і певна річ, що давати спати комусь іншому було б супроти її звичаю. По двадцять разів на ніч вона будила няню, щоб та розтерла їй ноги, чи поклала на чоло мокрого рушника, чи знайшла хусточку, чи подивилася, що там за гамір у Євиній кімнаті, чи спустила завісу, бо в спальні надто світло, чи підняла завісу, бо в спальні надто темно. А вдень, коли няня намагалася хоч чим-небудь допомогти коло своєї крихітки, Марі знову знаходила для неї безліч всіляких справ чи то десь у господі, чи при власній персоні, і сердешній жінці лише вряди-годи випадало крадькома побачити Єву й перемовитися з нею кількома словами.

— Тепер я вважаю за свій обов’язок особливо ревно піклуватися собою, - казала Марі. — Я ж бо така слабосила, а тут іще мушу доглядати свою любу дитину.

— Де ж пак, голубонько, — мовив Сен-Клер. — А мені, бач, здавалося, що сестриця Офелія звільнила тебе від турбот про дитину.

— Ти міркуєш суто по-чоловічому, Сен-Клере. Неначе матір можна звільнити від турбот про дитину, коли вона в такому стані! А втім, нічого дивного - адже ніхто не знає моїх перечувань! Я ж не годна так легковажити цими речами, як ти.

Сен-Клер посміхнувся. Нехай читач дарує йому цю посмішку -він не здолав стримати себе. Так, Сен-Клер іще міг посміхатися. Бо Єва відходила так легко й спокійно, аж годі було й подумати, що то наближається смерть. Вона не мучилась — її лиш дедалі огортала тиха, закрадлива слабість, що майже невідчутно зростала з кожним днем. Дівчинка була така мила й лагідна, така щиросерда й безжурна, що кожен мимоволі улягав миротворному духові невинності та супокою, що ним, здавалося, дихало все навколо неї. І на Сен-Клера теж зійшла якась дивна мирнота. То не була надія — для неї не лишалося місця; то не була й покора, а просто собі спочинок у сьогоденні, яке видавалось йому таким прекрасним, що про майбутнє і думати не хотілося. Таке відчуття спокою посідає нас у ясному й тихому осінньому лісі, коли дерева палають золотим багрянцем, а понад струмком одцвітають останні квіти, і ми ще радніше тішимося всією тою красою, бо знаємо, що скоро, дуже скоро вона одійде в небуття.