Слава ЗСУ!

Єдиний, хто знав чи не всі Євині думки й передчуття, був її вірний друг Том. Дівчинка сповіряла йому все, що не наважувалася казати навіть батькові, аби не засмутити його.

Зрештою Том перестав ночувати в своїй комірчині, а облягався на веранді, щоб схопитися на перший поклик.

— Дядечку Томе, з чого це ти надумав спати де попало, мов той бездомний собака? - спитала міс Офелія. — Мені здавалося, що ти чоловік поважний і волиш спати в ліжку.

— Та воно так, міс Фелі, — таємниче відказав Том. - Але тепер...

— Що «тепер»?

— Не говоріть так голосно, бо нас може почути хазяїн. Знаєте, міс Фелі, треба, щоб хтось чатував...

— Про що це ти, Томе?

— Панночка Єва казала мені, що їй була ознака... Я повинен бути тут, міс Фелі, бо скоро ця благословенна душа полине од нас.

— Томе, хіба панночка Єва казала, що їй сьогодні погіршало?

— Ні, але вона сказала, що її кінець уже близько...

Ця розмова відбулася десь між десятою і одинадцятою годиною вечора, коли міс Офелія, приготувавши все на ніч, пішла замкнути надвірні двері й побачила Тома, що простягнувся біля порога на веранді.

Вона мала міцні нерви й добре владала собою, одначе Томів урочистий і прочутий тон дуже вразив її. Того вечора Єва була на диво жвава та весела і довго сиділа в ліжку, перебираючи свої дрібнички й призначаючи, кому з її друзів що віддати. Вона мала помітно бадьоріший вигляд і певніший голос, аніж протягом багатьох останніх тижнів. Батько весь вечір був коло неї і зауважив, що вона майже така сама, якою була колись, іще до хвороби. Поцілувавши її на добраніч, він сказав міс Офелії:

— Може, ми все-таки зарятуємо її, сестрице. Сьогодні їй безперечно краще, — і пішов з такою полегкістю в серці, якої давно вже не відчував.

Але опівночі — об цій незбагненній таємничій годині, коли відхиляється заслона між тлінним сьогоденням та безвічним майбуттям, — смерть подала призвістку!

У Євиній кімнаті почалося зворушення. Спочатку звідти долинули згуки чиєїсь швидкої ходи. То була міс Офелія, що вирішила сидіти біля хворої до ранку і саме над північ завважила те, що досвідчені доглядальниці значливо називають «поворотом». Вона рвучко розчинила надвірні двері, і Том, що чатував на веранді, миттю підхопився на ноги.

— Біжи по лікаря, Томе! Не гай ні хвилини! — звеліла міс Офелія.

Відтак тихо постукала в двері Сен-Клерової кімнати.

— Огюстене! — мовила вона. — Ви мені потрібні.

Ті слова впали йому на серце, наче грудки землі на віко домовини. За мить він був уже біля ліжка й схилився над Євою, що й досі спала. Серце йому боляче стислося.

Що ж він побачив? Чому ні він, ні міс Офелія не сказали одне одному ані слова? На це може відповісти лиш той, хто сам бачив на обличчі дорогої йому істоти отой несказанний вираз, який непомильно свідчить, що ця найлюбіша в світі душа вже не належить тобі.

Вони стояли над сплячою дівчинкою, не спускаючи з неї очей, і в моторошній тиші чути було тільки надміру лунке цокання годинника.

За кілька хвилин повернувся Том з лікарем. Увійшовши до кімнати, лікар поглянув на хвору і так само мовчки став поряд з іншими.

— Коли подіявся цей злам? — пошепки спитав він міс Офелію.

— Десь над північ, — відказала вона. Прокинувшись од звуку лікаревої ходи, зі своєї кімнати квапливо вийшла Марі.

— Огюстене! Сестрице! Ой!.. Що тут?.. — поспіхом заговорила вона.

— Помовч! - хрипло мовив Сен-Клер. - Вона вмирає!

Ці слова почула няня й побігла будити слуг. Незабаром уся челядь була на ногах — замелькало світло, зчинилася ходанина, на веранді показалися стривожені обличчя, що з острахом зазирали до кімнати крізь скляні двері. Та Сен-Клер нічого не бачив і не чув -він бачив лиш отой вираз на личку сплячої дитини.

— О, якби вона прокинулась і сказала що-небудь!— мовив він і, нахилившись до дочки, тихенько покликав: - Єво, ясочко!..

Великі голубі очі розплющились. По обличчю Єви перебіг усміх. Вона силкувалася підвестись і заговорити.

— Ти впізнаєш мене, Єво?

— Любий тату... — останнім зусиллям проказала дівчинка й обняла його за шию.

Але ту ж мить рученята її знов упали, і коли Сен-Клер підвів голову, то побачив, як личко їй викривила передсмертна судома. Єва насилу дихала й поривалася звести рученята догори.

— Який жах! — з мукою в голосі мовив Сен-Клер і, ледве тямлячи, що робить, схопив Тома за руку. - Томе, друже мій, я цього не знесу!

Том стиснув господареву руку в своїй. По його чорному обличчю котилися сльози.

— Скоріше б уже кінець! — провадив Сен-Клер. — Це розриває мені серце!