Слава ЗСУ!

— Уже!.. Уже по всьому, любий хазяїне! - сказав Том. — Погляньте на неї.

Дівчинка, задихаючись, лежала на подушках, уже зовсім знесилена. Її великі ясні очі підкотилися й застигли. Та на личку її був такий урочистий спокій, таке осяйне блаженство, що змовкли навіть гіркі ридання. Всі, затамувавши віддих, збилися навколо неї.

— Єво! — лагідно покликав Сен-Клер.

Вона не озивалася.

— О Єво, скажи нам що-небудь! — благав батько. Ясний, променистий усміх осяяв її личко, і вона уривчасто прошепотіла:

— Любов... радість... упокій...

Відтак востаннє зітхнула й затихла назавжди.

ОСТАННЯ ПУТЬ

Статуетки й картини в Євиній кімнаті були запнуті білими серветками. Тишу порушували тільки притамовані зітхання і ледь чутні згуки ходи. Крізь затінені вікна до кімнати проходило неясне урочисте світло.

Ліжко було задраповане білою матерією, і там, під фігурою пониклого ангела, лежала дитина, що заснула вічним сном.

Вона лежала убрана в просте біле платтячко, що його так полюбляла за життя, і рожевий відсвіт од впущених завіс осявав її заклякле мертве личко теплою барвою. Важкі вії м’яко припали на білі щічки, а голівка трохи схилилася набік, неначе дівчинка просто спала. Та вираз неземного блаженства й супокою, що проймав кожну рисочку її личка, непомильно свідчив, що то не звичайний дочасний сон, а безвічний спочинок.

Такі, як ти, люба Єво, не підвладні смерті! Вони не поринають у смертельний морок, а лиш примеркають, наче вранішні зорі в золотому сяєві світанку...

Чи не так думав собі Сен-Клер, що стояв, склавши руки на грудях, і невідривно дивився на дочку. А втім, хто може сказати, про що він думав? Від самої тої хвилі, коли в смертельному покої пролунало слово: «Одійшла...», все для нього ніби огорнулося темним туманом, важкою запоною смутку. Він чув коло себе голоси, його про щось запитували, і він одповідав. Його спитали, на коли він хоче призначити похорон і де її поховати, і він роздратовано відказав, що йому однаково.

Адольф і Роза причепурили кімнату. Хоч які вони були легковажні, безтурботні й дитинні, проте серця мали добрі та чутливі, і, тимчасом як міс Офелія назирала над прибиранням загалом, саме їхні руки надали смертельному покоєві м’якого, поетичного вигляду, усунувши з нього той похмурий і гнітючий дух, що так часто позначає похорони в Новій Англії.

Скрізь, як і перед тим, були квіти — білі, ніжні, запашні, з граціозно похиленими пелюстками. На Євиному столику, вкритому білою скатеркою, стояла її улюблена ваза з одним великим пуп’янком білої троянди. Адольф і Роза, що, як і всі люди їхньої раси, мали гостре відчуття краси, по кілька разів перелаштовували кожну складинку завіс і драперії. Ось і тепер, поки Сен-Клер стояв, занурений у свої думи, Роза тихо зайшла до покою з кошиком білих квітів. Завваживши господаря, вона відступила й шанобливо спи-нилася. Та, побачивши, що він її не помічає, підійшла до ліжка й стала викладати квіти коло небіжчиці. Немов уві сні, Сен-Клер бачив, як вона вклала Єві в рученята ясминову гілочку, а рештою квітів з тонким смаком оздобила ліжко.

Двері знов одчинились, і на порозі, ховаючи щось під фартушком, з’явилася Топсі з напухлими від сліз очима. Роза зробила швидкий застережливий знак рукою, але дівчинка вступила до кімнати.

— Іди звідси! - різко й владно мовила пошепки Роза. — Тобі тут нема чого робити!

— Ой, пусти мене! Я принесла квітку... таку гарну! — сказала Топсі. - Дозволь мені покласти там, оце тільки одну.

— Іди геть! — ще рішучіше мовила Роза.

— Не чіпай її! — обізвався Сен-Клер, нараз тупнувши ногою. — Нехай зайде.

Роза вмить замовкла, і Топсі підійшла й поклала свою квітку до ніг небіжчиці. І раптом з диким зойком повалилася на підлогу обіч ліжка і зайшлася голосним плачем.

До кімнати квапливо увійшла міс Офелія і спробувала підвести й угамувати дівчинку, але намарне.

— Ой панночко Єво! Панночко Єво! І я теж хочу померти... так хочу!

У голосі її бринів одчайдушний розпач. Кров прилинула до Сен-Кперового блідого, наче мармурового обличчя, і на очі йому вперше, відколи померла Єва, навернулися сльози.

— Встань, дитино, — тихо мовила міс Офелія, — не треба так кричати. Панночка Єва тепер на небі...

— Але ж я її не побачу! - відказала Топсі. — Я ніколи більше її не побачу! — І знову заридала.

Якусь хвилю всі стояли мовчки.

— Вона казала, що любить мене! — голосила Топсі. — Ой лишенько, лишенько! Тепер же нікого в мене не зосталося, анікогісінько!

— Воно таки правда, - мовив Сен-Клер. - І все ж, — обернувся він до міс Офелії, — постарайтеся якось заспокоїти бідну дитину.