Слава ЗСУ!

— Ой, краще б мені й світу білого не бачити! - не вгавала Топсі. -Нащо він мені, нащо!

Міс Офелія лагідно, але рішуче підвела її і відпровадила з кімнати. Та в неї самоґз очей капали сльози.

— Топсі, нещасна ти дитино, — сказала вона, привівши її до своєї кімнати, - не побивайся так! Я теж тебе любитиму, хоч я й не така, як була наша дорога дівчинка. Та я навчилася в неї любити ближніх. Я любитиму тебе й допоможу тобі стати хорошою.

Голос міс Офелії промовляв більше, ніж її слова, а ще більше промовляли щирі сльози, що збігали їй по щоках. Від тої хвилі вона назавжди заволоділа душею знедоленої дитини.

«О люба моя Єво, чи зробив хто стільки добра, як ти за своє коротке життя? — думав Сен-Клер. — А яку відповідь дам я за всі мої довгі літа?»

Якийсь час у покої чути було тільки тихе перешіптування і ступні тих, що заходили поглянути на небіжчицю. Потім принесли маленьку труну. Потім був похорон; до будинку під’їжджали карети, заходили незнайомі люди; скрізь були білі шарфи й стрічки, жалобні пов’язки, чорні убори; лунали слова молитов. І Сен-Клер жив, ходив, рухався, мов людина, що вже виплакала всі сльози. До останньої хвилини він бачив лиш одне: доньчину золотисту голівку в труні. Та потім її запнули покривалом і наклали на труну віко. І він покірливо пішов разом з іншими до затишного куточка в кінці парку, де коло дерникової лавочки, на якій так часто бавили час Єва з Томом, була маленька яма. Сен-Клер стояв обіч неї, втупивши долі безтямні очі. Він бачив, як спускали маленьку труну, невиразно чув урочисті слова молитви і, навіть коли яму закидали землею, не міг пойняти віри, що там навік сховано від очей його Єву...

А потім усі пішли, і родина повернулася до будинку, що вже ніколи не побачить маленької господині. Вікна в кімнаті Марі були затінені, а сама вона лежала на ліжку й невтішно ридала, давши волю своєму горю і щохвилини прикликаючи до себе всіх слуг. Вони, певна річ, не мали коли поплакати, та й до чого б воно їм? Адже то було її горе, і вона анітрохи не сумнівалася, що ніхто в світі не зможе й не схоче тужити так, як вона.

- Сен-Клер не зронив ні . сльозинки, — казала вона. — Йому зовсім не жаль дочки. Аж подив бере, як подумаєш про таку нечулість та бездушність — адже він знав, як тяжко вона страждала.

А що люди звикли беззастережно вірити своїм очам і вухам, то й багато хто з прислуги справді думав, ніби їхня пані побивається найдужче, а надто коли Марі почала корчитись в істеричному нападі, зажадала лікаря і нарешті оголосила, що помирає. В будинку зчинилася метушня й біганина, до мрущої тягли пляшки з гарячою водою, припарки, масті, і все те чимало розважало її.

Одначе Томове серце горнулося до господаря. Сумний та похмурий, він скрізь ходив за Сен-Клером, і, коли той сидів у Євиній кімнаті, блідий, принишклий, втупивши погляд перед себе, Том добачав у його сухих невидющих застиглих очах куди більше смутку, аніж в усіх риданнях і жалощах Марі.

Через кілька днів Сен-Клери повернулися до міста. Знеможе-ний горем Огюстен прагнув переміни, яка відволікла б його думки на щось інше. Отож вони полишили свою віллу та парк з дорогою могилкою і приїхали назад у Новий Орлеан.

Сен-Клер заклопотано поспішався вулицями, сподіваючись, що гомінке й бурхливе міське життя з повсякчасними новими враженнями заповнить болісну порожнечу в його серці. І ті, хто бачив його на вулиці чи здибав у кав’ярні, дізнавалися про його тяжку втрату лише з жалобної стрічки на капелюсі, бо він був, як завжди, усміхнений та балакучий, читав газети, обговорював політичні новини, вдавався у справи. То й хто б міг подумати, що його незмінний усміх - лиш позірна оболонка, під якою ховається серце, сповнене могильного мороку.

— Містер Сен-Клер — дивовижна людина, — жалілася Марі міс Офелії. — Я завжди вважала, що коли він і любить хоч когось у світі, то це нашу дорогу крихітку Єву. Але він, здається, дуже швидко її забуває. Мені годі зрушити його на розмову про неї. А я, далебі, сподівалась од нього глибших перечувань.

-г- Кажуть, тиха вода греблі рве, — мовила міс Офелія пророчим тоном.

— Ет, не вірю я, все це пусті балачки! Якщо людина має почуття, вона доконче їх виказує, не може не виказати. Але ж і нещасний той, хто їх має! Я б радніша бути така, як Сен-Клер. Мої почуття так тяжко крають мені серце!

— Ой пані, таж хазяїн зробився худий, мов та тріска! Я чула, він анічогісінько не їсть, — обізвалася няня. — Я ж бо знаю, що він не забув панночки Єви. Та й хто ж би то міг її забути* нашу любу маленьку рибоньку! - додала вона, втираючи очі.