Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хатина дядька Тома

— Може й так, але до мене йому байдуже, - сказала Марі. — Я не почула од нього жодного співчутливого слова. А де ж би то йому не знати, що материнські почуття куди глибші, ніж будь-які батьківські!

— Кожне серце знає своє горе, - поважно промовила ліс Офелія.

— От про це ж я й кажу. Кому, як не мені, знати свої перечуван-ня. Хіба ще тільки Єва могла їх зрозуміти, але тепер її нема! -І Марі, відкинувшись у кріслі, гірко заридала.

Марі була з тих безталанних натур, що в їхніх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та скоро чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.

возз'еднАнмя


Один по одному збігали тижні в будинку Сен-Клерів, і хвилі життя знову плинули своїм звичаєм на тому місці, де пішов на дно маленький човник. Бо хоч би що ми перечували, а жорстока, байдужна, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання - одне слово, вкидатися в сотні марних справ, не маючи вже до них жодного інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь-яка душевна потреба в цьому давно минула.

Колись усі Сен-Клерові життєві інтереси та сподівання непомітно для нього самого кружили навколо дочки. Лиш задля Єви клопотався він своєю маєтністю, задля Єви розподіляв свій час і протягом років так звик робити все задля Єви — купувати, поліпшувати, змінювати, опоряджати, влаштовувати, — що тепер, коли її не стало, йому наче й не лишилось ані про що дбати, ані до чого докладати рук.

Та до одного діла Сен-Клер усе-таки взявся; невдовзі після повернення до Нового Орлеана він почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю, наміряючись відпустити його одразу ж, як буде доконано всіх належних формальностей. А тим часом він щодень дужче прихилявся до Тома душею. Здавалося, не було нікого іншого в цілому світі, хто так живо нагадував би йому про Єву. Він раз у раз вимагав, аби Том повсякчас був при ньому, і хоч як пильно приховував од людей свої таємні почуття, але перед Томом трохи що не виливав усю душу. Та й хто б із цього здивувався, бачивши, з якою любов’ю та відданістю Том скрізь і всюди супроводив свого молодого господаря.

— Ну, Томе, — сказав Сен-Клер другого дня, після того як офіційно порушив справу про його визволення, - я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свій пожиток і лаштуйся в дорогу до рідного Кентуккі.

Спалах радості, що нараз осяяв Томове обличчя, і його прочуте «Хвалити Бога!» трохи збентежили Сен-Клера; йому стало прикро, що Том так легко ладен з ним розлучитися.

— Здається, Томе, тобі не так уже й погано тут жилося, аби отак умлівати з радощів, — сухо мовив він.

— Ні, ні, пане! Я не того... Вільною людиною стану — ось чого я радію!

— А чи не думаєш ти, Томе, що тобі краще жити отак, аніж бути вільному?

— Ой ні, що ви, пане! — гаряче заперечив Том. — Аж ніяк!

— Але ж, Томе, навряд чи ти заробиш власною працею такий одяг і прожиток, як маєш у мене.

— Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, я радніше матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все -зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я розважаю, пане, і, як на мене, то так воно й має бути!

— Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі од мене, - трохи невдоволено мовив Сен-Клер. - Та й чого б тобі тут лишатися, далебі! — додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.

— Я не поїду, доки в пана горе, — сказав Том. - Я зостануся при панові, скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.

— Поки в мене горе, Томе? - перепитав Сен-Клер. — Ти й справді думаєш чекати так довго? — Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече. - Ох, Томе, добра ти, нерозумна душе! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там од мене.

— Я вірю, що цей день настане, — поважно проказав Том, і в очах йому зблиснули сльози.

їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.

Марі Сен-Клер перечувала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось перечувати. А що вона мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою — доброю заступницею, що так часто боронила їх од гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. А надто в бідної старої няні: одірвана від сім’ї, вона прикипіла серцем до тої чарівної дитини й тепер аж нетямилася з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи-бли-скавиці.

Попередня
-= 114 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!