Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хатина дядька Тома

Том запевнив Гейлі, що він і в думці не покладає собі тікати. Та й, по правді, зайва то була пересторога щодо людини, закутої у важкі залізні кайдани. Просто містер Гейлі звик уже починати стосунки зі своїм товаром з отаких невеликих проповідей, що мали, як він сподівався, підбадьорити й звеселити невільників і запобігти будь-яким прикрим сценам.

А тепер ми на час полишимо дядечка Тома, щоб простежити долі інших героїв нашої оповіді.

Розділ XI,

ДЕ ВЛАСНІСТЬ ПЕРЕЙМАЄТЬСЯ НЕВЛАСТИВИМ ДУХОМ


Надворі вже поночіло, сіявся дрібний дощ, коли якийсь подорожній вийшов з карети перед дверима невеликого заїзду в селищі Н., у штаті Кентуккі.

На той час у загальній вітальні вже зібралося чимале різноманітне товариство, зігнане в це затишне пристановище негодою, і кімната, як завжди в таких випадках, скидалася на похідний табір. Передусім впадали в око довготелесі, міцно збиті кентуккійці, одягнені в мисливські куртки, що з притаманною цьому людові невимушеністю порозлягалися на стільцях по всій кімнаті, тим часом як їхні рушниці, ладунки, мисливські торби, хорти й негренята тулилися по кутках. Перед каміном, заслонивши його від краю до краю, засідав цибатий добродій у зсунутому на потилицю капелюсі й заляпаних болотом чоботах; відхилившись на стільці, він простягся на весь зріст, і ноги його спочивали аж на припічку. Не зайве сказати читачеві, що це улюблена поза всіх гостей у тамтешніх заїздах — вона якнайліпше сприяє процесові мислення, отож вони охоче вдаються до неї, аби піднести в такий спосіб свої розумові здібності.

Господар заїзду, що стояв за шинквасом, був, як і більшість його земляків, опасистий, але повороткий, добродушний чолов’яга, з буйною копицею волосся, на вершечку якої стримів високий капелюх.

Треба завважити, що й усі, хто був у кімнаті, мали на голові якийсь убір - цей своєрідний знак чоловічої гідності. І кожен з тих уборів - чи то м’який фетровий капелюх, чи пальмова плетениця, чи засмальцьований касторовий бриль, чи новомодне «шапб»9 -сидів на голові власника на свій штаб, із суто республіканською незалежністю. Дивлячись на ті убори, можна було непомильно визначити вдачу тої чи тої особи. Одні по-молодецькому носили капелюха набакир — то були промітні, веселі паливоди. Інші насували його трохи не на носа, і це свідчило про тверду, вперту вдачу — такі люди носили капелюха свідомо, і носили його так, як самі визнавали за належне. Були й такі, в яких капелюх сидів десь аж на потилиці, — люди розважливі й обачні, що прагнули осягнути оком усе довкола. А безтурботні шалапути, яким було геть байдуже, де там той капелюх, раз по раз совали його на всі боки. їй-право, оті капелюхи розповідали про людей не менше, аніж Шекспірові п’єси!

По кімнаті весь час сновигали кілька негрів у широченних штанях та куценьких сорочках — без видимої користі, одначе зі щирим бажанням прислужитися господареві та його гостям. А коли ви ще уявите собі веселе палахкотливе полум’я, що аж гуде у великому комині, розчинені навстіж надвірні двері та вікна з ситцевими фіранками, що тріпочуть од вільготного свіжого вітру, - то й матимете перед очима виображення всіх принад кентуккійського заїзду.

Сьогоденний кентуккієць являє собою наочний взірець до теорії спадковості. Його діди були відважні мисливці — вони жили по лісах, спали просто неба, і зорі правили їм за свічки. Отож і нащадок їхній дотепер мається в домі, наче в таборі: ніколи не скидає капелюха, простягається де попало, задираючи ноги на спинку стільця або ж на припічок, — достоту як ото лежав його пращур десь у лісі на моріжку, впершися ногами в стовбур дерева; і літом, і взимку він розчиняє всі вікна та двері, аби вситити повітрям свої величезні легені, із приязною безцеремонністю називає кожного стрічного «чужинцем». Одно слово, годі й шукати людини щиросердішої, безтурботнішої та легшої на вдачу.

Саме в таке-от безжурне товариство й потрапив наш подорожній. То був невисокий на зріст, доволі огрядний, дбайливо вдягнений чоловік, з добродушним круглим обличчям, ґречний та пристойний на вигляд. Певно, він вельми жалував свою валізу й парасолю, бо ніс їх сам, рішуче відхиливши всі спроби слуг допомогти йому. Він стурбовано розглянувся по кімнаті й подався ближче до вогню, де примостив свою маєтність під стільцем, а сам сів і з деякою осторогою позирнув на добродія, котрий прикрасив своїми чоботами припічок і так завзято чвиркав слиною на всі боки, що людині чутливій і делікатній аж лячно було на те дивитись.

- Ну що, чужинцю, як ся маєте? — обізвався вищезгаданий добродій, на знак вітання пальнувши тютюновою жуйкою в бік прибульця.


 9 Шапо (франц. chapeau,) — капелюх.

Попередня
-= 44 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!