Слава ЗСУ!

- Дякую, добре, — відказав той, стривожено одсуваючись далі від такого вітання.

- Що новенького? -- запитав співрозмовник, витягши з кишені брусок гніченого тютюну й великого мисливського ножа.

- Та начебто нічого, — відповів прибулець.

— Жуєте? — спитав призвідник балачки, по-братерському простягаючи літньому добродієві дещицю свого тютюну.

— Ні, дякую, мені шкодить, — озвався той, обережно відстороняючись.

— Шкодить? Та невже? — невимушено мовив його сусіда і запхав до рота чималий шмат тютюну, аби знову призапасити жуйки для загального добра.

Літній добродій щоразу аж здригався, коли довготелесий сусіда вистрелював у його бік. Нарешті той завважив це і великодушно повернув свою артилерію під іншим кутом, заповзявшись обстрілювати коминкові ґрати з таким військовим хистом, що його цілком стало б на здобуття ворожої фортеці.

— Що там таке? — запитав літній добродій, побачивши, що кілька чоловік стоять перед великою оповісткою на стіні.

— Негр утік! — коротко відказав один з того гурту.

Містер Вілсон — так звали літнього добродія — підвівся, дбайливо поправив валізу й парасолю, потому неквапливо дістав з кишені окуляри, насадив їх на носа й аж тоді прочитав таке:

«Утік від нижчепідписаного молодий мулат, на ймення Джордж. Зріст - шість футів, шкіра світла, волосся брунатне, кучеряве. Доволі здібний, гарно говорить, годен читати й писати. Очевидно, видаватиме себе за білого. На плечах і спині має глибокі рубці. Права рука таврована літерою «Г». Сплачу чотириста доларів за нього живого і стільки ж за переконливе засвідчення його смерті».

Літній добродій упівголоса прочитав оповістку від початку до кінця, неначе хотів завчити її напам’ять.

Цибатий вояк, що взяв в облогу коминкові ґрати, спустив додолу довженні ноги, підвівся на весь свій велетенський зріст, а відтак підступив до тої оповістки і влучним, поміркованим пострілом заліпив у неї цілий набій тютюнової жуйки.

— Отаке моє слово! - коротко мовив він і повернувся на місце.

— Чого це ви так, чужинцю? — запитав господар.

— Я б залюбки плюнув отак і на того, хто написав цього папірця, коли б він був тут, — спокійно відказав довготелесий, знову беручись різати тютюн. - Хазяїн, що має такого хлопця й не дасть собі з ним ліпшої ради, цілком заробив, аби його збутися. А оці об’явки - ганьба для цілого штату Кентуккі. Ось що я вам скажу, коли хочете знати!

— Та воно звісно, — озвався господар, записуючи щось до своєї книги.

— Я сам маю цілу ватагу негрів, добродію, - провадив далі довготелесий, поновлюючи обстріл камінових ґрат. — То я завше кажу їм: «Ну, хлопці, - кажу, тікайте! Тікайте хоч зараз! Я й не подумаю за вами гнатися!» Ось як я вдержую їх при собі. Досить їм знати, що вони вільні втекти коли схочуть, і вони вам ніколи не втечуть. До того ж я виправив їм усім визвільні листи на випадок, як мене десь приб’ють, і вони теж про це знають. І можете мені повірити, чужинцю, що в нашій окрузі ніхто не має з негрів такого пожитку, як я. А оце недавно мої хлопці їздили до Цинциннаті продавати коні, аж на п’ятсот доларів, то вернулися справно і всі гроші привезли як є. Та воно й не диво. Будеш до них, як до собак, то вони тобі й чинитимуть і працюватимуть по-собачому. А поведешся з ними, як з людьми, то й працю матимеш, як від людей. - І чесний скотар у збудженні підсилив свою моральну науку пречудовим випалом на коминкові ґрати.

— Цілком з вами згоден, друже, — обізвався містер Вілсон. — А отой хлопець, про якого там говориться, і справді розумна голова, це я достеменно знаю. Він кілька років працював у мене на джутовій виробні, добродію, і був там найкращий з майстрів. А кмітливий який! Сам вигадав коноплеочисника - ну просто-таки неоціненну машину. Її поставлено вже й по інших виробнях. Хазяїн того хлопця взяв на неї патента.

— Ще б пак! - мовив скотар. — І патента взяв, і грошенята на тій машині заживає, а хлопцеві, бачте, наклав тавро на руку. Нехай би він мені тільки десь трапився, то я припечатав би йому такого знака, що довіку на ньому зостався б!

— З тими тямущими муринами завше сама морока, — подав голос якийсь неотесаний чолов’яга з другого кінця кімнати. — Отож і доводиться шмагати й таврувати їх. Якби вони шанувалися, з ними такого не чинили б.

— То, по-вашому, треба обернути їх на худобу, - неприязно мовив скотар.

— З ученого мурина користі хазяїнові ні на фіш, — уперто гнув своєї той неотеса, навіть і не завваживши презирства у голосі співрозмовника. - То на дідька ж його кебета і все таке інше, як не мати з того зиску? А сам він, либонь, так і дивиться, щоб пошити хазяїна в дурні. Мав я колись кількох таких розумників, то хутко збув їх на пониззя. Знав-бо, що як не збуду, то вони однак утечуть.