Слава ЗСУ!

На цьому розмова урвалась, бо перед дверима заїзду спинилася невелика чепурна ресорка з темношкірим кучером на передку. В ній сидів шляхетний з вигляду, вибагливо убраний пан.

Усе товариство з цікавістю звернуло очі на прибульця, як буває завжди, коли перед знудженими негодою та безділлям людьми з’являється нова особа. Подорожній був дуже високий на зріст, зі смуглявим, іспанського штабу обличчям, виразистими темними очима і чорними, як вороняче крило, кучерями. Його красивий орлиний ніс, рівно окреслені тонкі уста й зграбна, струнка постать вельми вразили наглядачів своєю неординарністю. Він невимушено вступив до залюдненої вітальні, порухом голови показав слузі, де поставити валізи, а тоді, скинувши капелюха і чемно вклонившись до товариства, неквапливо перейшов до прилавка і записався в господаря як Генрі Батлер з Окленда. Обернувшись, він побачив на стіні оповістку, з байдужним виглядом підступив до неї і перебіг її очима.

— А що, Джиме, — звернувся він до свого слуги, — здається мені, нам трапився по дорозі ніби такий один, десь біля Вернена?

— Атож, пане, - відказав Джим. - От тільки за руку я не певен.

— Ну, на руку йому я, звісно, не дивився, - мовив прибулець і недбало позіхнув. Тоді повернувся до господаря і загадав приготувати йому окремий покій, бо мав негайно щось писати.

Господар запопадливо схопився з місця, і не минуло й хвилини, як з десяток негрів, негритянок і негренят, старих і малих, з галасом заметушилися по хаті, мов сполоханий табунець куріпок, і, хапаючись, штовхаючись, наступаючи одне одному на ноги, ревно заходилися «ладнати панові кімнату». Тим часом він сам спокійнісінько вмостився на стільці посеред вітальні і зайшов у розмову з чоловіком, що сидів поруч.

Власник виробні, містер Вілсон, ще відколи незнайомець тільки-но з’явився на порозі, весь час пильно й збентежено придивлявся до нього. Йому здавалося, що він уже десь бачив цього чоловіка і навіть був з ним знайомий, але де — він ніяк не міг пригадати. Щоразу, як той щось казав, чи рухався, чи усміхався, він аж стенавсь і втуплював на нього очі, але тут-таки відводив їх, зустрівшись із холодним та байдужим поглядом великих темних очей незнайомця. Нарешті в нього, як видно, сяйнула раптова згадка, бо він уп’явся в незнайомця таким здумілим і перестрашеним поглядом, що той сам підійшов до нього.

— Містер Вілсон, чи не так? — мовив він, немовби щойно пригадавши собі щось, і подав руку. - Даруйте, що не впізнав вас одразу. Я бачу, ви теж мене пам’ятаєте... Містер Батлер з Окленда, округа Шелбі...

— Еге... так... так, добродію, — пробелькотів містер Вілсон, наче вві сні.

Цю мить до вітальні зайшов темношкірий служка і сповістив, що панова кімната готова.

— Джиме, забереш валізи, — неуважно мовив молодий добродій і знов обернувся до містера Вілсона. — Я хотів би трохи побалакати з вами в одній справі. Може, ходімо до мене в кімнату, коли ваша ласка.

Містер Вілсон, мов сновида, поплентався за ним. Вони зайшли до просторого помешкання нагорі. У каміні потріскував щойно розпалений вогонь, і кілька слуг металися з кутка в куток, роблячи останні опорядження.

Коли все було готове і слуги пішли, молодик повагом замкнув двері, поклав ключа до кишені, а тоді обернувся і, згорнувши руки на грудях, подивився просто в обличчя містерові Вілсонові.

— Джордж! - вигукнув містер Вілсон.

— Так, Джордж, — відказав молодик.

— Хто б міг подумати!

— Здається, я добре перемінився, - з усміхом сказав молодик. — Горіхова кора зробила моє жовте обличчя смаглявим, наче в шляхетного пана, а волосся я пофарбував на чорне. Тож, як бачите, тепер я зовсім не схожий на того збіглого невільника з оповістки.

— Ой Джордже, але ж це дуже небезпечна гра. Не радив би я тобі до такого вдаватися.

— А я затіяв її самотужки, — відказав Джордж з тим самим гордовитим усміхом.

Побіжно зауважимо, що Джорджів батько був білий. Мати його належала до тих нещасних представниць своєї раси, що їх сама врода прирікає на те, аби покірливо улягати пристрастям своїх господарів і народжувати дітей, що ніколи не знатимуть батька. Показну європейську зовнішність і запальну волелюбну вдачу Джордж успадкував від одної з найшляхетніших родин у Кентуккі. Од матері йому передався тільки відтінок шкіри, що виказував у ньому мулата, проте і його чималою мірою відкупляли прекрасні чорні очі. Отож досить було йому трохи змінити колір обличчя і пофарбувати волосся, як він обернувся на правдивого іспанця, а вроджена горда постава і добрі манери якнайліпше допомогли йому грати ту зухвалу роль, яку він собі прибрав, - удавати шляхетного пана, що подорожує зі своїм слугою.