Слава ЗСУ!

Містер Вілсон, добросердий, але вельми нерішучий і обачний чоловік, розгублено тупцявся по кімнаті, вагаючись між бажанням допомогти Джорджеві та невиразним острахом перед законом і владою. Незграбно переступаючи з ноги на ногу, він міркував уголос:

— Так-так, Джордже... Отже, ти втік... подався геть від свого законного господаря... Мене це не дивує, Джордже... Але я вражений... так, прикро вражений... Гадаю, я мушу тобі сказати, Джордже... просто зобов’язаний тобі сказати...

— Чим ви вражені, добродію? — спокійно запитав Джордж.

— Ну... тим, що ти, сказати б, пішов проти закону своєї країни.

— Моєї країни! - гірко вигукнув Джордж. — Де ж то вона є така? Хіба що в домовині. Отам би мені ліпше й бути!

— Та ну-бо, Джордже, що це ти, далебі! Гріх таке казати. Хазяїн у тебе лихий, цьому правда. Поводиться він зле, і я не збираюсь його боронити... Отож почуття твої цілком природні, — провадив далі той добряга, голосно висякавши носа. - Так, природні... І все ж я не маю права заохочувати тебе до такого вчинку. Жаль мені тебе, хлопче, страх як жаль. Я розумію, як тобі тяжко... Але ж усі ми мусимо коритися своїй долі, Джордже.

Джордж стояв, гордо відхиливши голову й згорнувши руки на широких грудях; уста йому кривила гірка посмішка.

— Хотів би я знати, містере Вілсоне, що б ви сказали, коли б оце раптом наскочили індіанці й силоміць забрали вас од дружини та дітей, а тоді загадали б вам довіку шарувати їм поле. Чи ви й тоді вважали б за свій обов’язок покірливо зносити таке життя? Либонь, тільки б здибали десь яку конячину, то враз би добачили в тому ознаку долі та й ну ходу! Правда ж?

Старий добродій аж очі вирячив на такий доказ. Та хоч він і не належав до глибоких мйслеників, одначе в нього вистачило глузду вчинити так, як вчинив би за подібних обставин далеко не кожний логік, а саме: не заперечувати того, що годі заперечити. Отож, дбайливо погладжуючи свою парасолю й розправляючи на ній кожну складнику, він знову вдався до умовляння.

— Ти ж знаєш, Джордже, я завжди був тобі друг і коли я щось кажу, то кажу це для твого ж таки добра. По-моєму, ти наражаєш себе на страшну небезпеку. Навряд чи тобі пощастить доконати свого. А якщо тебе зловлять, тобі доведеться скуштувати ще гіршого лиха. Тебе затопчуть у болото, заб’ють мало не на смерть, а тоді продадуть на пониззя.

— Містере Вілсоне, усе це я добре знаю, — сказав Джордж. — Я справді дуже ризикую, але... — Він розгорнув поли пальта й показав двійко пістолів та великого мисливського ножа. — Осьде! Я готовий до всього! І на південь я нізащо не поїду. Ні! Коли вже дійдеться до такого, шість футів землі собі на домовину я здобуду й тут. Хоч по смерті стану землевласником у Кентуккі!

— Годі-бо, Джордже! Це ж чистий жах, що ти кажеш. Я просто боюся за тебе. Ти хочеш переступити закон своєї країни!

— Знову «моя країна»! Містере Вілсоне, ви маєте рідну країну, але яка ж вона рідна мені чи будь-кому з нас, народжених матерями-ра-бинями? Які закони існують для нас? Хіба ми ухвалюємо їх, хіба хто питає нашої згоди? Отож і нам про них байдуже. Усі ваші закони скеровані лиш на те, аби ще більше нас гнобити й утискати...

Містер Вілсон мав вдачу, що її чи найліпше порівняти до паки бавовни, — таку ж м’яку, податливу, пухку та безформну. Він справді жалів Джорджа від щирого серця, ба навіть невиразно уявляв собі ті почуття, що поривали молодика, і все ж покладав собі за обов’язок терпляче наставляти його н а добрий розум.

- Ти говориш зле, Джордже. По-дружньому тобі раджу: облишив би ти краще такі балачки. Людині твого стану, Джордже, від них тільки лихо... нічого, крім лиха...

З цими словами містер Вілсон сів біля столу й заходився знервовано гризти держалко своєї парасолі.

- Ну от що, містере Вілсоне, — мовив Джордж, підступивши до нього і рішуче сів навпроти. — Подивіться лишень на мене. Ось я тут перед вами - чи не достоту така сама людина, як ви? Погляньте на моє обличчя, на руки, на статуру... — І молодик згорда випростався.-То чому ж я не така л ю д и н а, як усі? Ось ви послухайте, містере Вілсоне, що я вам розкажу. Мій батько був один з ваших кентуккійських господарів. То він навіть не завдав собі клопоту подбати про те, щоб по його смерті мене не виставили на продаж разом з його кіньми та собаками. Я бачив, як мою матір та сімох її дітей пустили з торгів. Всіх сімох продали в неї перед очима, одного по одному, і всіх різним хазяям. Я був найменший. Вона впала на коліна перед отим моїм паном і почала благати, щоб він купив і її разом зі мною, аби хоч одна дитина лишилася при ній. Та він од-штовхнув її своїм важким чоботом, я сам це бачив. І останнє, що я чув, коли мене вже прив’язували до його коня, аби везти геть, було материне голосіння.