Слава ЗСУ!

- Ну, а далі?

- Мій хазяїн мав справи з одним із тих торговців і згодом перекупив у нього мою старшу сестру. Вона була хороша дівчина - гарна на вроду, як і моя нещасна мати, цнотлива, добре поведена. Попервах я радів, що її куплено, бо мав тепер коло себе хоч одного друга. Та скоро мені довелося про це шкодувати. Я стояв під дверима, добродію, і чув, як її шмагали нагаєм. Кожен удар боляче краяв мені серце, та я нічого не міг їй зарадити. А відшмагали її лиш за те, що вона хотіла жити, як годиться доброчесній дівчині; але ж за вашими законами невільниці не мають права на таке життя. Останній раз я побачив її закуту в залізо разом з цілим гуртом рабів, що їх мали везти на продаж до Нового Орлеана, хоч ото була і вся її провина. Відтоді я більше про неї не чув...

Минали довгі роки. Я ріс без батька, без матері, без сестер, мов нікому не потрібне цуценя, не знаючи нічого, крім лайки, побою та голоду. Вірите, добродію, такий був голодний, аж радо гриз кістки, що їх кидали собакам. Та навіть тоді, малим хлопчиськом, коли я плакав ночами, лежачи без сну, я плакав не від голоду, не від побою. Ні, добродію. Я плакав за матір’ю, за сестрами, плакав, бо не мав у цілому світі жодної прихильної до мене душі. Я ніколи не знав ані втіхи, ані розради, не чув ні від кого ані слова доброго, аж доки попав до вашої виробні. Ви, містере Вілсоне, перший повелися зі мною по-людському, ви напучували мене на добро, прилучали до науки, допомагали звестися на ноги, і я безмежно вдячний вам за все.

А потім я запізнався зі своєю дружиною. Ви бачили її, добродію, і знаєте, яка вона красуня. Коли я допевнився, що й вона покохала мене, коли ми з нею побрались, я аж себе не чув од щастя. Вона-бо й душею така сама красна, як і на взір. Але що ж далі? А далі з’являється мій хазяїн, забирає мене від роботи, від товаришів, від усього, що було мені любе, і вергає в самісінький бруд і гній! За віщо? За те, каже він, що я забув, хто я такий, отож він, мовляв, змусить мене затямити, що я всього-на-всього нікчемний мурин! Та й це ще не все. Врешті йому заманулося розлучити мене з дружиною, і він звелів, щоб я покинув її і став жити з іншою жінкою. І на все це дають йому право ваші закони! Ви тільки подумайте, містере Вілсоне! Кожне, геть кожне з цих лиходійств, що знівечили життя моїй матері, сестрі, дружині й мені самому, вчинено з попуску отих ваших законів. Адже ж кожному господареві в Кентуккі вільно таке чинити, і ніхто не правен сказати йому зась! І оце ви називаєте законами моєї країни? Ні, добродію, не маю я рідної країни, так само як не маю батька. Але я знайду її. Від вашої країни мені нічого не треба -нехай лиш дадуть мені спокій, аби я міг з миром її покинути. А от коли я дістануся Канади, де закони визнаватимуть мене за людину й боронитимуть мої права, отам і буде моя рідна країна, і ті закони я шануватиму. Та якщо хто й надумає мене спинити, хай начувається, бо я битимусь за свою волю на відчай душі, до останку!

Промовляючи це, Джордж спочатку сидів біля столу, а тоді підвівся і, схвильовано жестикулюючи, заходив по кімнаті. Очі йому палали, в них зблискували сльози, і старий добряга, до якого він звертався, зрештою не витримав і, діставши з кишені жовту шовкову хустину, заповзявся витирати нею обличчя.

— Сто чортів їм у печінку! — раптом скипів він. — Я ж завжди казав, що всі вони кляті мерзотники! Ти вже даруй, що я так лаюся... Ну що ж, щасти тобі, Джордже! Тільки будь обережний, синку, не вбивай нікого... себто постарайся не вбивати. Як на мене, то краще цього не робити, далебі... А де твоя дружина, Джордже? — спитав він, беручись і собі збуджено ходити по кімнаті.

- Втекла, добродію... Втекла з дитиною на руках світ за очі. Подалася десь на північ, і хтозна, коли ми тепер побачимось і чи побачимось взагалі.

- Не може бути! Оце то диво! Втекла від таких добрих господарів?

- Добрі господарі часом затягаються в борги, а закони нашої країни дозволяють їм одірвати дитину від матері й продати на виплат тих боргів, — гірко відказав Джордж.

- Ото чудасія! - мовив старий добродій, засунувши руку в кишеню. — Можливо, я чиню нерозважливо... Та де вже тут, у біса, бути розважливому! - нараз вигукнув він. — Ось візьми, Джордже, -і, витягши з гамана пачку грошей, він простягнув її Джорджеві.

- Ні, мій добрий заступнику! — сказав Джордж. - Ви й так чимало для мене зробили, а це може вам зашкодити. Гадаю, в мене вистачить грошей, щоб добутися куди мені треба.

- Ні, ти неодмінно візьмеш їх, Джордже. Гроші — то скрізь велика помога, вони ніколи не вадять, якщо надбані чесно. Отож бери їх, синку, бери й не балакай!