Слава ЗСУ!

- Гаразд, але за умови, що я поверну їх вам, коли зможу, — сказав Джордж, беручи гроші.

- А тепер, Джордже, скажи мені, чи довго ще ти збираєшся так мандрувати? Сподіваюся, що не довго й не далеко. Усе воно дуже дотепно, але надто вже ризиковано. А отой хлопчина з тобою - хто він?

- То вірний товариш. Він утік до Канади десь понад рік тому. А вже там прочув, що його хазяїн з люті на нього жорстоко відшмагав його матір. То він пройшов усю дорогу назад, щоб розрадити бідолашну стару і якось забрати її з собою.

- І забрав?

- Ще ні. Він чатував коло маєтку, та все поки що не випадало нагоди. То оце тим часом він поїхав зі мною, щоб провести мене до Огайо. Там він полишить мене на друзів, що допомогли йому втекти, а сам повернеться по неї.

- Небезпечно, ой як небезпечно! — мовив містер Вілсон.

Джордж випростався і зневажливо посміхнувся.

Старий добродій з простодушним подивом розглядав його з голови до ніг.

- Джордже, з тобою сталася дивовижна річ. Ти ведешся та розмовляєш наче зовсім інша людина, — сказав він.

- Бо я тепер вільна людина! - гордо відказав Джордж. - Так, добродію, я вже нікого не назву своїм паном. Я вільний!

- Стережися! Хтозна... тебе ще можуть спіймати.

- Коли б таке й сталося, містере Вілсоне, то в домовині всі люди однаково вільні та рівні, — мовив Джордж.

- Я й досі не можу отямитись від твого зухвальства! - сказав містер Вілсон. — Заявитись отак до найближчого заїзду!..

- В тім-то й річ, що до найближчого, містере Вілсоне. Воно й справді таке зухвальство, що їм і на думку не спаде сюди заглянути. Вони шукатимуть мене десь далі. До того ж навіть ви мене ледве впізнали. Що ж до Джима, то він не з тутешніх невільників, і його в цих місцях ніхто не знає. Та його вже, либонь, і шукати покинули. Ну, а мене з тої оповістки теж навряд щоб хто впізнав.

- А тавро на руці?

Джордж стягнув рукавичку і показав ледь загоєний рубець.

- Це прощальний дарунок містера Гарріса, - гидливо мовив він. — Тижнів зо два тому він забрав собі в голову потаврувати мене, бо, мовляв, я от-от від нього втечу. Цікава штука, правда ж? — додав він, знову надягаючи рукавичку.

- Мені аж кров холоне, як про все це подумаю... Такий ризик, така небезпека! — сказав містер Вілсон.

- І мені вона холонула багато літ, містере Вілсоне, зате тепер аж кипить, — відказав Джордж.

З хвилину обоє мовчали.

- Ну от, мій добрий заступнику, — знову обізвався Джордж. — Коли я побачив, що ви мене впізнали, то одразу ж вирішив про все вам розповісти, аби ваші здивовані погляди не виказали мене. Завтра вдосвіта я поїду звідси, а наступну ніч уже сподіваюсь безпечно перебути в Огайо. їхатиму задня, спинятимусь у найліпших готелях і сидітиму за одним столом з великими панами. Отже, прощавайте, добродію. Як почуєте, що мене спіймали, то знайте — я вже мертвий!

Джордж устав, високий, мов скеля, і величним жестом простягнув руку. Старий добряга щиро потиснув її, узяв свою парасолю і, докинувши на прощання ще кілька осторог, поплентався з кімнати.

Джордж стояв і замислено дивився на двері, що зачинилися за старим. Раптом йому сяйнула ще якась гадка. Він квапливо ступнув до дверей, розчинив їх і гукнув:

- Містере Вілсоне, ще одне слово.

Старий добродій повернувся до кімнати. Джордж, як і перше, замкнув двері на ключ і якусь хвилю неначе вагався, втупивши очі в підлогу. Нарешті з видимим зусиллям підвів голову і сказав:

- Містере Вілсоне, ви завжди ставились до мене по-людяному... То я хотів попрохати вас, щоб ви зробили мені ще одну, останню ласку.

- Я слухаю, Джордже.

- Все, що ви допіру казали, добродію, це правда. Я таки ризикую, страшенно ризикую. Якщо я загину, жодна жива душа за мною не пожаліє, — сказав він, тяжко дихаючи й насилу вимовляючи слова. - Мене кинуть у яму й закопають, як собаку, і вже другого дня ніхто про мене й не згадає. Окрім моєї нещасної дружини! Як вона тужитиме й побиватиметься, бідолашна!.. То чи не погодилися б ви, містере Вілсоне, якось передати їй оцю шпильку? Вона подарувала її мені на різдво. Віддайте їй цю пам’ятку і скажіть, що я любив її до останнього зітхання. Ви зробите це для мене? Зробите? — схвильовано запитував він.

— Ну звісно, мій друже! — відповів старий добродій, беручи шпильку. Голос йому тремтів, на очі наверталися сльози.

— І скажіть їй ще одне, - додав Джордж, — це мій останній заповіт. Якщо вона здужає дістатися до Канади - нехай пробивається туди. Хоч яка добра її хазяйка, хоч як тяжко покинути рідну домівку - однак переконайте її не вертатися, бо рабство завжди несе біду. Скажіть їй, нехай вона виростить нашого хлопчика вільною людиною, щоб він не зазнав таких страждань, як я. Скажіть їй це, містере Вілсоне, добре?