Слава ЗСУ!

Сповнений безмежної радості, він схопив монету і сказав Зайченяті:
— За послугу, яку я тобі зробив, ти мені віддячив у багато разів більшою, і за мою добрість відплатив ти мені сторицею.
— Ні, — відповіло Зайченя, — як ти вчинив зі мною, так я вчинив з тобою, — і швидко поскакало геть, а Хлопчик-зірка пішов до міста.
Тепер слід сказати, що біля міської брами сидів прокажений. Його обличчя закривав сірий полотняний каптур і його очі палали в прорізах, мов жарини, і коли він помітив Хлопчика-зірку, що підходив до брами, він ударив у свою дерев'яну миску і задзвонив у свій дзвінок, гукнувши йому так:
— Дай мені монетку, а то я помру з голоду. Адже мене вигнали з міста і ніхто не змилується наді мною.
— Як жаль! — вигукнув Хлопчик-зірка. — У мене тільки одна монета в гаманці, і коли я не принесу її моєму господарю, він мене страшно битиме, бо я його раб.
Та прокажений благав його доти, доки Хлопчик-зірка змилувався над ним і віддав йому монету з білого золота.
А коли він прийшов до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, і впустив його в сад, і запитав його:
— Ти приніс монету з білого золота?
І Хлопчик-зірка відповів:
— Ні, не приніс.
Тоді Чаклун накинувся на нього, і побив, і поставив перед ним порожню дощечку й сказав: «Їж», а потім поставив порожнього кухлика й сказав: «Пий» і знову кинув його в підземелля.
А вранці Чаклун прийшов і сказав:
— Якщо сьогодні ти не принесеш мені монети з жовтого золота, то навіки залишишся моїм рабом і одержиш триста канчуків по спині.
І пішов знову Хлопчик-зірка до лісу і цілісінький день шукав монету з жовтого золота, проте ніде не міг її знайти. А коли стало заходити сонце, він сів на землю й заплакав, і коли він плакав, прибігло до нього те саме Зайченя, яке Хлопчик-зірка визволив із пастки. І запитало його Зайченя:
— Чого ти плачеш? І що ти шукаєш у лісі?
І відповів йому Хлопчик-зірка:
— Я шукаю монету з жовтого золота, яка десь тут захована, і коли я її не знайду, мій господар поб'є мене і я навіки зостанусь у нього в рабстві.
— Іди за мною, — сказало Зайченя і побігло лісом, аж доки прибігло до озерця. А на дні цього озерця лежала монета з жовтого золота.
— Як я тобі віддячу за це? — сказав Хлопчик-зірка. — Це ж удруге ти виручаєш мене з біди.
— Ну то й що, зате ти перший зглянувся на мене, — сказало Зайченя і швидко побігло геть.
А Хлопчик-зірка взяв монету з жовтого золота, поклав її в гаманець і хутко пішов назад до міста. Але прокажений знову побачив його, вибіг йому назустріч, упав на коліна й закричав:
— Дай мені монету, а то я помру з голоду.
І Хлопчик-зірка відповів йому:
— У мене в гаманці тільки одна монета з жовтого золота, і якщо я не принесу її моєму господарю, він поб'є мене і я зостанусь навіки у нього в рабстві.
Але прокажений так благав його, що Хлопчик-зірка пожалів його й віддав йому монету з жовтого золота.
А коли він підійшов до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, впустив його в сад і запитав:
— Ти приніс монету з жовтого золота?
І Хлопчик-зірка відповів:
— Ні, не приніс.
Тоді Чаклун накинувся на нього, і побив його, і закував його в кайдани, і знову кинув до підземелля.
А наступного дня вранці Чаклун прийшов до нього і сказав:
— Якщо ти сьогодні принесеш мені монету з червоного золота, я відпущу тебе на волю, а якщо не принесеш, я тебе вб'ю.
І пішов Хлопчик-зірка до лісу, і цілісінький день шукав монету з червоного золота, проте ніде не міг її знайти. А надвечір він сів на землю й заплакав, і коли він плакав, прибігло до нього Зайченя.
І Зайченя сказало йому:
— Монета з червоного золота, яку ти шукаєш, лежить у печері, що позад тебе. Тож не плач, а радій.
— Як же я тобі віддячу за це? — вигукнув Хлопчик-зірка. — Гай, гай! Це ти ж втретє виручаєш мене.
— Але ти перший зглянувся на мене, — відповіло йому Зайченя і швидко побігло собі геть.
А Хлопчик-зірка зайшов у печеру і в найдальшому кутку її побачив монету з червоного золота. Він поклав її у свій гаманець і вирушив хутчій до міста. А прокажений, побачивши його, став посеред дороги і закричав, благаючи його:
— Віддай мені монету з червоного золота, а то я помру! — І Хлопчик-зірка знову пожалів його й віддав йому монету з червоного золота, сказавши:
— Твоя біда гірша, ніж моя.
Але серце його стислося з туги, бо він знав, яка лиха доля на нього чекає.
Та диво дивне! Коли він проходив міську браму, вартові вклонилися йому з великою шанобою і промовили:
— Який гарний наш володар!
А натовп городян ішов за ним слідом і гукав:
— Та нема за нього вродливішого в усьому світі!
Заплакав тоді Хлопчик-зірка і сказав сам до себе:
— Це вони насміхаються з мене та потішаються з моєї жалюгідності.
Але навколо нього зібралося так багато люду, що він заблукав і прийшов на широку площу, де стояв королівський палац.
І ворота палацу відчинилися, і назустріч Хлопчикові-зірці поспішили священнослужителі та найбільші вельможі міста, і сказали, вклонившись йому низько:
— Ти наш володар, на якого ми давно чекаємо, і син нашого короля.
А Хлопчик зірка їм відповів:
— Я не королівський син, а син бідної жебрачки. І як ви можете казати, що я вродливий, коли я знаю, що на мене гидко глянути?
Тоді той, чий обладунок був прикрашений золотими квітами і на чийому шоломі замість гребеня був крилатий лев, підняв перед ним свого щита і крикнув:
— Чому мій повелитель не вірить, що він гарний?
І Хлопчик-зірка глянув у щит. І що ж він побачив? Його обличчя знову було гарне, як колись, і вся його колишня врода знов повернулася до нього, тільки в очах він побачив щось нове, чого раніше ніколи в них не бачив.
А священнослужителі та найбільші вельможі впали перед ним на коліна й сказали:
— Було давнє пророцтво, що цього дня прийде до нас той, хто має владарювати над нами. Тож хай володар наш візьме цю корону і цей скіпетр і стане нашим королем, справедливим і милосердним.
Але Хлопчик-зірка відповів їм:
— Я не гідний бути вашим королем, бо я зрікся матері, що породила мене, і я доти не матиму спокою, доки не знайду її і не випрошу в неї пробачення. Тож відпустіть мене, бо я мушу далі йти по світу і не можу тут більше затримуватися, хоч ви й пропонуєте мені корону та скіпетр.
І по цих словах він відвернувся і глянув на вулицю, що вела до міської брами, і — леле! Серед людей, що товпились довкола сторожі, він побачив жебрачку, яка була його матір'ю, а поруч неї стояв той самий прокажений, що сидів був перед міською брамою.
Крик радощів зірвався з його вуст, і він побіг до жебрачки, і, впавши перед нею навколішки, обцілував рани на її ногах і омив їх своїми слізьми.
Він низько схилив голову, аж до пилюки і, ридаючи так, що, здавалося, його серце ось-ось розірветься з болю, промовив такі слова:
— Мати моя! Я зрікся тебе в дні своєї гордині. Не відштовхни мене в годину мого смирення! Я ненавидів тебе. Даруй же мені любов. Я був відцурався тебе. Прийми ж своє дитя...
Проте жебрачка не відповіла йому й слова.
І він простер руки до прокаженого й припав до його ніг, кажучи:
— Тричі виявляв я до тебе милосердя. Ублагай же мою матір заговорити до мене.
Але прокажений не відповів йому й слова.
І він знову заридав і сказав:
— Мати моя! Несила мені більше терпіти ці страждання. Даруй мені своє прощення і дозволь вернутися назад до лісу.
І жебрачка поклала руку йому на голову й промовила:
— Устань!
І прокажений поклав руку йому на голову й теж сказав:
— Устань!
І він підвівся, глянув і — о диво з див! Перед ним були Король і Королева.
І Королева сказала йому:
— Ось твій батько, якого ти пожалів у біді.
А Король сказав:
— Ось твоя мати, чиї ноги ти омив своїми слізьми.
І вони обняли й поцілували його, і повели його в палац та вбрали в дорогі шати, і наділи йому корону на голову та дали в руки йому скіпетр, і став він правити містом, що стояло над річкою. І він був милосердний і справедливий до всіх. Він прогнав геть лихого Чаклуна, а Лісорубові та його дружині послав багато дорогих подарунків, а дітей його зробив вельможами. Нікому не дозволяв він поводитися жорстоко з птахами й звірями, і вчив усіх любові, добра та милосердя. Голодним він роздавав хліб, а голим — одіж, і в його державі панували мир і достатки.
Та правив він недовго. Надто багато зазнав він горя і надто тяжкі пройшов випробування — тож через три роки він помер. А після нього прийшов лихий володар.

-= 4 =-