Слава ЗСУ!

Костецкий Анатолій

Хочу лiтати!

Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ

ХОЧУ ЛIТАТИ!

Казкова повiсть

Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.

1

Найкраще у свiтi -- не спати, коли знаєш: усi навколо давно поснули. Спить мама -- пiдклала теплу й рiдну долоню пiд щоку. Спить i, напевне, бачить у снi, що вона -- дiвчинка, i травень, який зараз набирає сили за моїм вiкном, торкає маминi босi ноги лоскотливими крильцями трав. I тато спить, усмiхається у снi своїм веселим згадкам. Навiть кiт мiй, Корнелiй, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрiмав у кутку поруч iз батареєю опалення. I хоч вона холодна -- хто ж вам топитиме у травнi! -- Корнелiй тулиться до неї i лагiдно муркоче.

Я лежу пiд легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплi, а потiм рiшуче сiдаю на лiжку й стрибаю на пiдлогу. Вдягатися не треба -нецiкаво. А так, у самих трусиках, вiдчуваєш усю насолоду польоту.

Я пiдходжу до вiкна, розчиняю його -- i на хвильку спиняюся. Просто пiд вiкном тонко свiтиться черемха. В кiмнату вливаються солодкi пахощi, я вдихаю їх на повнi груди, вистрибую на пiдвiконня -i смiливо зiскакую вниз, на траву.

На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпiкає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це менi й треба!..

Я мiцно стуляю повiки й шепочу:

Як легкий травневий вiтер,

я лечу, лечу над свiтом,

над розквiтлими садами,

поруч з теплими зiрками!

I коли я втрете нашiптую цi чарiвнi слова, повз мене, ледь торкаючись нiг, нечутною тiнню проноситься мiй Корнелiй i, м'яко муркнувши, щезає за черемховим кущем...

I в ту ж мить я вiдчуваю дивовижну полегкiсть у всьому тiлi, земля ледь-ледь гойдається пiд моїми ногами, а тодi раптом пливе з-пiд них!

Лечу!

Спершу я покружляв над нашим будиночком, потiм почав набирати висоту. Ось уже я пiднявся вище липи у кiнцi провулка, коли побачив, як iз сусiднього садка хтось вилетiв.

Так це ж Iгор!

-- Еге-ге-гей! -- загукав я до нього. Вiн почув мене i теж загукав:

-- Еге-гей, привiт!

Потiм швидко набрав висоту, розвернувся -- i полетiв назустрiч.

Ми летiли поруч i весело смiялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вiтер, настояний на пахощах садiв, по наших спинах лоскотно бiгали мурашки -- та нам було анiтрохи не холодно. Шкiру ледь-ледь поколювало, так, нiби ти засидiв ногу: i ступити страшно, i, разом iз тим, цiкаво i приємно. Та й хiба можна змерзнути, коли ти удвох iз найкращим другом летиш у нiчному травневому небi!

Ми з Iгорем летiли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотiлося лiтати -- i все! Адже це був наш перший вилiт у цьому роцi. Взимку, самi розумiєте, не полiтаєш... Та й ранньої весни -- теж. А сьогоднiшня нiч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетiли, навiть не змовлялися мiж собою.

Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: "Пiднiмайтеся вище, сюди!.."

I ми пiднiмалися, вище та вище...

Ми були самi на все небо.

Та й звiсно -- птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах -- i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило.

Так що лише зiрки бринiли навколо нас.

I це зоряне мереживо манило нас, кликало -- летiть! I ми летiли!

-- Здорово! -- пошепки мовив Iгор.

-- Здорово! -- погодився я, i ми наддали швидкостi.

Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч.

"Невже Наталка?" -- подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми.

Так, це була вона, наша Наталка. I вона, виявляється, вирiшила сьогоднi полiтати.

-- З першим польотом тебе! -- привiтався я.

-- З теплою нiччю! -- додав Iгор.

-- Ой хлопчики! -- зрадiла Наталка. -- I ви -- теж?

-- А ти гадала, ми гiршi? -- посмiхнувся Iгор. -- Давай приєднуйся -- гайнемо до нашої липи!

Наталка охоче погодилась, i ми втрьох полетiли в кiнець провулка, де височiла столiтня липа -- наша липа!

-- Може, сядемо? -- запропонувала Наталка.

-- Сьогоднi не треба, -- заперечив Iгор. -- Давайте краще до Днiпра.

-- До Днiпра, до Днiпра! -- вiдгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привiтно помахали їй, зробили в повiтрi справжнiй бойовий розворот i понеслися наввипередки на червонi вогники дзвiницi Києво-Печерської лаври.