Слава ЗСУ!

Коли б хто знав, як здорово лiтати над нiчним мiстом!

Десь далеко внизу палахкотять незлiченнi лiхтарi, струменiють огнистими потоками вулицi, впадаючи в осяйнi озера площ. А по них раз по раз проносяться темнi човники автомашин.

Трохи вище, майже нарiвнi з нами, червоно миготять шпилi висотних будинкiв, телевiзiйна вежа, щогли на готелi "Москва".

Аж ось -- лавра, а попiд нею -- чорна лакована стрiчка Днiпра. Його поверхню стрiмко прорiзають щiлини, а з них ллється голубувате, таємниче свiтло. Так i кортить зазирнути: а що ж отам, у глибинi? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту i лише здаються голубими щiлинами згори...

-- Хлопчики, -- озвалася раптом Наталка. -- Час вертати.

I справдi, вже було пiзно, ще батьки прокинуться й помiтять, що нас немає!

Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися i розлетiлись по домiвках.

Я з розгону влетiв у вiкно i приземлився просто на лiжко.

"Не розучився за зиму!" -- подумав задоволене, зручно вмостився в постелi, накрився з головою, солодко потягнувся -- аж кiстки захрумтiли! -- й вiдразу ж заснув...

2

Крiзь сон я вiдчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотiлось. По-перше, не виспався, бо чи не пiвночi пролiтав. По-друге, не додивився квiтчастий травневий сон. I взагалi -- чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру i хотiв був iзнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.

-- Вставай, валяко! Школу проспиш! -- почув над собою, вiдкрив очi -- i швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне промiння. А може, то посмiхнулася мама, що стояла коло лiжка й тримала мою ковдру?

Я востаннє позiхнув, солодко потягнувся i -- раз! -- хутко скочив на пiдлогу.

-- Доброго ранку, мамочко!

-- Ранок! -- засмiялася мама. -- Та вже день скоро -- чверть на дев'яту.

-- Ой! -- заквапився я. -- Ще спiзнюся! -- I майже скотився вниз по схiдцях -- умиватися.

Я ще не сказав, що живу на другому поверсi, у кiмнатцi пiд самiсiньким дахом. Наш будиночок невеличкий -- лише двi кiмнати й кухня внизу. I одна кiмната -- моя власна! -- пiд дахом, такий собi мезонiнчик з вiкном. Годi й казати, як я люблю її! Ну, самi подумайте -- хiба не здорово: окрема кiмната, де ти -- цiлковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться менi самому, але це така дрiбничка, про яку i згадувати не варто.

Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом i налаштувався бiгти до школи.

-- Знов лiтав уночi? -- поспитала мама, спускаючись iз моєї кiмнати. -- Вся постiль так збита, нiби на нiй ескадрон вершникiв гарцював. I коли ти спати навчишся спокiйно?

-- Нiколи, мамочко! -- Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель i вибiг надвiр.

Ех, коли б мама знала, що я справдi ночами лiтаю! Напевне, заборонила б... Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетiти утричi вище! Звичайно, я не покинув вiдвiдувати липу -на нiй же наш штаб! -- а просто роблю це обережнiше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамi слова, що не лазитиму. Просто промовчав тодi та й годi.

Я пiдбiг до будинку Iгоря й гукнув:

-- Еге-гей!

-- Iду-ду! -- вiдгукнувся вiдразу ж Iгор, вискочив на порiг -- i далi ми помчали разом.

Бiгти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самi несуть нас провулком, пiдкидаючи високо-високо, наче в них захованi якiсь потаємнi пружинки!

-- Заскочимо за Борькою? -- поспитав я на ходу в Iгоря.

-- I за Наталкою! -- вiдгукнувся вiн.

Так ми й зробили -- тож у школу, як завжди, прибiгли всiм квартетом. Квартетом нас прозивають у класi, бо ми -- Iгор, Наталка, Борис та я -- всюди разом. Навiть живемо в одному провулку -- будинки поруч. Та що там живемо! Навiть вчимося в одному класi, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другiй, а Наталка й Iгор -- на третiй партi.

Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хiба що Володька Кучма... Вiн спершу був кепкував з Iгоря: сидить, бачте, з дiвчиськом! Та в класi його нiхто не пiдтримав, до того ж i ми з ним трохи по-чоловiчому "поговорили", -- самi знаєте, що маю на увазi. Тож вiн свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собi таїться! Ми його зовсiм не боїмося, та й не чiпаємо бiльше, -- хай тiльки перший не лiзе.

Всi п'ять урокiв сьогоднi проминули для нас на диво швидко. От що значить -- полiтати вночi! На перервах ми тiльки про це й говорили, i нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебiльшого мовчав -- вiн же не вилiтав цiєї ночi, але й не ображався, знав: сам винен! Вiн теж, виявляється, збирався полiтати, але прилiг, як вiн казав, "на хвильку дрiмонути" -- i прокинувся аж уранцi!