Слава ЗСУ!

— Час уже тобі стати ручною, — сказав він їй.

Вікторія Гусман показала йому закривавлений ніж.

— Пусти мою дочку, хазяїне, — суворо мовила вона. — З цієї криниці ти не питимеш, доки я живу на світі.

Ібрагім Насар спокусив Вікторію ще зовсім дівчам. Кілька років він любився з нею по хлівах своєї ферми, а коли його перестало до неї вабити, взяв її до себе з дім служницею. Дівіна Флор, дочка Вікторії від чоловіка, який з'явився в неї згодом, знала, що вона призначена для таємного ложа Сантьяго Насара, і ця думка викликала в ній передчасну бентегу. «Другого такого мужчини мені більше не доводилось бачити», — сказала мені вона, гладка і зблякла, оточена цілим виводком дітлахів, які дісталися їй від різних пізніших коханців. «Він був не кращий, ніж його батько, — заперечила Вікторія Гусман. — Лайно». Але не могла побороти раптового жаху, згадавши, як перелякався Сантьяго Насар, коли вона одним ривком видерла з кроля нутрощі і кинула кишки, від яких здіймалася пара, собакам.

— Не будь такою жорстокою, — сказав він. — Адже то боже створіння.

Вікторії Гусман знадобилося майже двадцять років, щоб здивуватися, чого цей чоловік, звичний убивати беззахисних тварин, раптом відчув такий моторошний жах, побачивши зарізаного кроля. «Святий боже! — перелякано вигукнула вона. — Виходить, то було одкровення!» А втім, того ранку, коли стався злочин, у куховарки накопичилося з різних причин стільки люті, що вона й далі годувала собак нутрощами з кролів, аби тільки зіпсувати сніданок Сантьяго Насарові. Саме тоді все село прокинулося від оглушливого гудка пароплава, на якому прибував єпископ.

Їхній будинок колись був складом; двоповерховий, стіни з грубих дощок, покритий двоскатним цинковим дахом, на якому постійно сиділи стерв'ятники, що годувалися покидьками, — їх було чимало біля річкового порту. Той склад спорудили ще за тих часів, коли річка була по-справжньому судноплавною і сюди заходили, петляючи між болотами широкої заплави, не тільки морські баркаси, а й кораблі з глибокою посадкою. Коли по закінченні громадянських війн тут з'явився Ібрагім Насар — з останньою хвилею переселенців-арабів, річка вже обміліла і морські кораблі сюди більше не заходили — отож склад став непотрібний. Ібрагім Насар купив його за безцінь, збираючись обладнати в ньому крамницю імпортних товарів, якої так і не обладнав, а коли надумав одружитись, то переробив колишній склад на житловий будинок. На нижньому поверсі влаштував залу-вітальню, яка служила для всіх потреб, а в глибині вибудував стайню на чотирьох коней, кімнати для прислуги і кухню з вікнами на пристань, крізь які постійно проникав у оселю сморід застояної води. Єдине, чого він не зачепив, обладнуючи вітальню, були кручені сходи, взяті з якогось потерпілого аварію корабля. На верхньому поверсі, де раніше містилися конторські приміщення митниці, він зробив дві просторі спальні і п'ять дитячих кімнаток, бо ж був певен, що матиме багато дітей; а ще прибудував до другого поверху дерев'яний балкон, який нависав над мигдалевими деревами майдану, і Пласіда Лінеро любила сидіти там березневими вечорами, відпочиваючи після проведеного в самотині дня. На фасаді він зберіг двері, які тепер стали парадними, і зробив два вікна в людський зріст, прикрашені різьбленою лиштвою у вигляді веретен. Він залишив також двері чорного ходу, лише зробив їх трохи вищими, щоб у них можна було в'їхати верхи, і приєднав до своїх володінь частину території колишньої пристані. Саме цими дверима й користувалися майже весь час, і не тільки тому, що тут були ясла та кухня, а й тому, що вони відчинялися на вулицю, яка вела до нової пристані, обминаючи майдан. Парадні двері, крім виняткових випадків, пов'язаних з якимось торжеством, були завжди зачинені і взяті на засув. А втім, саме біля цих дверей, а не біля задніх, чатували на Сантьяго Насара ті, хто прийшов убити його, і саме сюди вийшов він, прямуючи зустрічати єпископа, хоч у такий спосіб дістатися до пристані можна було, тільки обійшовши навколо всього будинку.

Ніхто не розумів, як могло статися стільки злощасних збігів. Слідчий, який приїхав з Ріочачі, певне, відчував це, хоч і не зважувався відверто визнати, бо з протоколу попереднього слідства було видно: він намагався дати їм раціональне пояснення. Двері, що виходили на майдан, кілька разів згадувалися там під назвою, яка більше пасує до детективного роману: «фатальні двері». І справді, єдине варте уваги пояснення дала Пласіда Лінеро, яка на запитання слідчого відповіла з чисто материнською логікою: «Мій син ніколи не виходив крізь двері чорного ходу, коли був святково вбраний». Це твердження здалося слідчому таким легковагим, що він зазначив його на берегах протоколу, але до самого тексту не вніс.