Слава ЗСУ!

— На, візьми, — сказала вона, тицьнувши скриньку йому до рук. — І нехай тебе вб'ють!

Сантьяго Насар був такий ошелешений, що не втримав скриньки, і його листи, написані лише з почуття обов'язку, розсипались на підлозі. Він рушив був за Флорою Мігель до спальні, але вона зачинила двері й накинула защіпку. Він постукав кілька разів і став її кликати, надто гучно для такої ранньої пори, і на його крики збіглася вся родина.

Усіх їх, однокровних і неоднокровних. малих і великих, набиралося аж чотирнадцять. Останнім зайшов Нагір Мігель, батько — з фарбованою бородою і в бедуїнському бурнусі, що його привіз із батьківщини і завжди вдягав удома. Я бачив його багато разів: був він величезний на зріст, стриманий і розважливий, але найдужче мене вражало те, як усі завжди схилялися перед його авторитетом.

— Флоро, — покликав він дочку своєю мовою. — Відчини двері.

Нагір Мігель увійшов до доччиної спальні, а вся родина тим часом глибокодумно споглядала Сантьяго Насара. Він стояв у вітальні навколішки, підбирав з підлоги листи і складав їх у скриньку. «Так наче відбував покуту», — розповідали мені. Через кілька хвилин Нагір Мігель вийшов зі спальні, зробив знак рукою, і родина зникла.

Він заговорив до Сантьяго Насара — теж арабською мовою. «Я зрозумів одразу: він не має найменшого уявлення про те, що я йому кажу», — розповів мені Нагір Мігель. Наприкінці він спитав у нього, знизивши голос, чи відомо йому, що брати Вікаріо збираються його вбити. «Він зблід і так розгубився, що мені стало ясно, він не прикидається», — розповів Нагір Мігель у розмові зі мною. Як йому здалося тоді, поведінка Сантьяго Насара свідчила не так про страх, як про розгублений подив.

— Ти краше знаєш, мають вони підстави чи ні, — сказав старий. — Та хай там як, а тобі лишається одне з двох: або ти сховаєшся тут, бо це твій дім, або вийдеш з моєю рушницею.

— Я не розумію ні дідька, — сказав Сантьяго Насар.

То було єдине, що він спромігся сказати і сказав це іспанською мовою. «Він здався мені мокрим пташеням», — розказував мені Нагір Мігель. Він мусив узяти в нього з рук скриньку, бо той не знав, куди її поставити, щоб відчинити двері.

— Їх буде два проти одного, — сказав Нагір Мігель.

Сантьяго Насар вийшов на майдан. Люди розташувалися там, як під час параду. Всі бачили, як він вийшов, і всі розуміли, що йому вже усе відомо. Бо він так хвилювався, аж не міг знайти дорогу до свого будинку. Кажуть, ніби хтось крикнув з якогось балкона: «Не туди, турку, звертай до старої пристані!» Сантьяго Насар озирнувся, хто це кричить. Джаміль Шаюм гукнув йому, щоб біг ховатися до його крамниці, і зайшов узяти свою мисливську рушницю, та не міг пригадати, куди поклав патрони. З усіх боків Сантьяго Насарові щось кричали, і він кілька разів обернувся туди-сюди, оглушений стількома голосами водночас. Було очевидно, що він спочатку рушив до дверей чорного ходу свого будинку, але раптом помітив, що парадні двері прочинені.

— Іде, — сказав Педро Вікаріо.

Обидва побачили його водночас. Пабло Вікаріо скинув піджак, поклав його на табурет і розгорнув газету, де був ніж у формі ятагана. Перед тим, як вийти з крамниці, обидва, не змовляючись, перехрестилися. Тоді Клотільда Армента схопила Педро Вікаріо за сорочку і крикнула Сантьяго Насарові, щоб тікав, бо його хочуть убити. Її пронизливий крик перекрив усі інші. «Спочатку він злякався, — розповіла мені Клотільда Армента, — бо не втямив, ні звідки йому кричать, ні хто саме». Та коли він побачив Клотільду Арменту, то побачив і Педро Вікаріо, який штурхнув її ліктем, аж вона впала на землю, і наздогнав брата. Сантьяго Насар був за п'ятдесят метрів від свого будинку, коли кинувся бігти до дверей парадного входу.

П'ятьма хвилинами раніше на кухні Вікторія Гусман розповіла Пласіді Лінеро про те, що знали уже всі. Пласіда Лінеро була жінка з міцними нервами і ніяк не виявила своєї тривоги. Вона спитала у Вікторії Гусман, чи та застерегла її сина, і куховарка збрехала, сказавши, що тоді, як він спускався пити каву, вона ще нічого не знала. У той самий час, миючи підлогу в залі, Дівіна Флор побачила, як Сантьяго Насар увійшов у парадні двері і корабельними сходами піднявся до спалень. «То було дуже чітке видіння, — розповіла мені Дівіна Флор. — Він був у білому костюмі і щось тримав у руці, я не роздивилась як слід, що саме, але, здається, букет троянд». Отож коли Пласіда Лінеро спитала в неї про сина, Дівіна Флор заспокоїла її:

— Він піднявся до своєї кімнати хвилину тому, — сказала вона.

У ту мить Пласіда Лінеро побачила конверт на підлозі, але й не подумала підняти його і довідалася про те, що в ньому було, тільки багато пізніше, коли посеред сум'яття трагедії хтось показав їй ту записку. Крізь прочинені двері вона побачила братів Вікаріо, які бігли до будинку з ножами в руках. Від того місця, де стояла, вона могла бачити їх, але не бачила свого сина, який біг до дверей під іншим кутом. «Я подумала, вони хочуть удертися в дім і вбити його тут», — розповіла мені вона. Отож Пласіда Лінеро кинулась до дверей і зачинила їх. Вона якраз брала двері на засув, коли почула крик Сантьяго Насара і нажахане гупання кулаками у двері, але подумала, що то він вийшов на балкон своєї спальні і звідти обкладає лайкою братів Вікаріо. Вона пішла нагору допомогти синові.