Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь

Сантьяго Насарові лишалося кілька секунд, щоб ускочити в дім, коли двері перед ним зачинилися. Він кілька разів ударив у них кулаками й одразу обернувся, ставши зі своїми ворогами віч-на-віч, беззбройний. «Я злякався, коли побачив його перед собою, — розповів мені Пабло Вікаріо, — бо він видався мені вдвічі більшим, ніж був насправді». Сантьяго Насар наставив руку, відбиваючи перший удар Педро Вікаріо, який напав на нього справа з прямим ножем.

— Сучі виродки! — крикнув Сантьяго Насар.

Ніж угородився в долоню правої руки, пройшов крізь неї і занурився в бік. Усі почули, як він зойкнув від болю.

— Ой, мамо!

Своєю дужою рукою різника Педро Вікаріо витяг ніж і завдав другого удару, майже в те саме місце. Дуже дивно, що ніж вийшов назовні чистісінький, — заявив Педро Вікаріо слідчому. — Я вдарив його принаймні тричі, але на ножі не з'явилося жодної краплі крові». Після третього удару Сантьяго Насар скоцюрбився, склавши на животі руки, болісно мекнув, як молодий бичок, і спробував обернутися до них спиною. Тоді Пабло Вікаріо, який був зліва з кривим ножем, завдав йому єдиного удару в поперек, і тугий струмінь крові забризкав убивці сорочку. «Його кров пахла, як він», — розповів мені Пабло. Діставши уже три смертельні рани, Сантьяго Насар знову обернувся до братів лицем і сперся спиною на двері рідної домівки, вже не виявляючи найменшого опору, так наче хотів тільки, щоб вони добили його обидва порівну. «Він більше не кричав, — розповів Педро Вікаріо слідчому. — Навпаки, мені здалося — він сміється». І тоді обидва стали машинально штрикати його по черзі, мов хотіли приколоти до дверей. Пливучи за течією, яка підхопила їх потойбіч страху, вони навіть не чули криків усього містечка, нажаханого тим злочином. «Я почував себе так, немов скачу верхи на коні», — посвідчив на допиті Пабло Вікаріо. Але незабаром обидва отямились від того забуття, бо геть змучились, і їм раптом здалося, що Сантьяго Насар не впаде ніколи. «Хай йому всячина, кузене, — розповів мені Пабло Вікаріо. — Ти навіть не уявляєш, як це важко — вбити людину!» Намагаючися завдати останнього смертельного удару, Педро Вікаріо спробував поцілити в серце, але вдарив майже під пахву, як робив, коли цілив у серце свиням. Насправді Сантьяго Насар не падав тільки тому, що вони підтримували його, приколюючи до дверей. Охоплений розпачем, Пабло Вікаріо полоснув ножем по животу, і з якимось лунким виляском кишки вивалилися назовні. Педро Вікаріо хотів зробити те саме, але руку йому скорчило від жаху, і він лише криво різонув по стегну. Сантьяго Насар ще якусь мить стояв, спираючись на двері, аж поки побачив власні нутрощі, лискучі й голубі під сонцем, а тоді впав навколішки.

Пласіда Лінеро довго шукала сина у спальнях, гукала його й чула якісь крики, але то кричав не Сантьяго Насар. Нарешті вона виглянула у вікно й побачила на майдані близнюків Вікаріо, що бігли до церкви. За ними гнався Джаміль Шаюм зі своєю рушницею, з якою ходив полювати на ягуарів, гналися й інші араби, неозброєні, і Пласіда Лінеро подумала, що небезпека минула. Тоді вийшла на балкон спальні і побачила Сантьяго Насара під дверима — долілиць у поросі, він силкувався підвестися з калюжі власної крові.

Скоцюрбившись і перехилившись на бік, він таки зіп'явся на ноги і пішов у стані передсмертної агонії, підтримуючи руками кишки.

Він здолав понад сто метрів, обходячи весь будинок, щоб дістатися до дверей чорного ходу. Розум йому ще цілком не затьмарився, і він не пішов вулицею, бо так було далі, а звернув у сусідній будинок. Пончо Ланао, його дружина та п'ятеро дітей нічого не знали про те, що відбулося за двадцять кроків від дверей їхнього дому. «Ми чули крики, — розповіла мені дружина Пончо Ланао, — але гадали, що то вітають єпископа». Вони саме сіли снідати, коли побачили, як у двері зайшов Сантьяго Насар, забризканий кров'ю, підтримуючи руками нутрощі. Пончо Ланао розповідав мені: «Я ніколи не міг забути, як жахливо смерділо від нього лайном». Але Археніда Ланао, найстарша дочка, запевняла, що Сантьяго Насар, як і завжди, ступав з гідністю, не заточуючись, і що його сарацинське обличчя з розпатланими кучерями було вродливіше, ніж будь-коли. Проходячи повз стіл, він усміхнувся сусідам і через спальні рушив до задніх дверей їхнього дому. «Ми сиділи паралізовані страхом», — розповіла мені Археніда Ланао. Моя тітка Венефріда Маркес скребла рибу, сидячи на подвір'ї свого будинку по той бік річки, і раптом побачила, як він спускається східцями старої пристані, упевнено звертаючи до свого будинку.

— Сантьяго, сину, — крикнула вона йому, — що з тобою?

Сантьяго Насар упізнав її.

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!