Слава ЗСУ!

Фінджі починає сміятися… голосніше… ще голосніше…

…І раптом він зрозумів, що це сміється Нойс Ламбент.

Харлан розплющив очі й кілька секунд дивився на дівчину, перш ніж збагнув, де він і як сюди потрапив. Кімната була залита яскравим сонячним світлом.

— Ви так стогнали уві сні й лупцювали подушку, — сказала вона. — Щось погане приснилось?

Харлан промовчав.

— Ванна готова, — щебетала Нойс. — І одяг також. Я принесла вам запрошення на сьогоднішній вечір. Якось дивно знову повернутися до свого звичного життя після такого тривалого перебування у Вічності!

Харлана стривожила її балакучість.

— Сподіваюсь, ви нікому не сказали, хто я?

— Звичайно, ні.

Звичайно, ні! Фінджі мав потурбуватися про таку дрібницю, запрограмувавши психіку дівчини під наркозом. Та міг і подумати, що така пересторога зайва. Після того, як побував з нею в «тісному контакті».

Ця думка дратувала Харлана.

— Буде краще, коли ви мене турбуватимете якомога менше, — промовив він.

Нойс ураз знітилася, подивилася на нього якось непевно й вийшла.

У похмурому настрої Харлан прийняв ванну й одягся. Навряд чи він розважатиметься на сьогоднішній вечірці. Йому доведеться уникати розмов, триматися якомога непримітніше, підпираючи стінку десь у кутку, аби не привертати до себе уваги гостей. Його справжнє призначення — все слухати, спостерігати й робити висновки. Інших обов’язків тут у нього немає.

Досі Харлана як Спостерігача не цікавили наслідки його Спостережень, він навіть не знав, що саме треба з’ясувати. Ще бувши Учнем, він твердо засвоїв, що Спостерігач не повинен знати, яких саме даних чекають від нього, не повинен замислюватися над тим, які висновки будуть зроблені на підставі зібраних ним даних. Вважалося, що поінформованість Спостерігача автоматично спотворює його бачення світу, хоч би як він намагався бути об’єктивним.

Та за теперішніх обставин невідання дратувало його.

У глибині душі Харлан був переконаний, що ці його Спостереження нікому не потрібні, а сам він — просто іграшка в руках Фінджі. Він і Нойс…

Харлан суворо глянув на своє тримірне зображення, відтворене Рефлектором за два фути попереду. Яскравий, без єдиного шва одяг у стилі 482-го, який щільно облягав тіло, як здалось Харланові, робив його смішним.

Харлан саме закінчив на самоті свій сніданок, який подав йому робот, коли до кімнати вбігла задихана Нойс Ламбент.

— Техніку Харлан, уже червень! — випалила вона.

— Не називайте мене тут Техніком, — суворо застеріг він. — Ну й що з того, що вже червень?

— Таж я в лютому перейшла на роботу… — вона затнулась у нерішучості, — туди, а це було всього місяць тому.

Харлан насупив брови.

— А який зараз рік?

— О, рік правильний.

— Ви певні?

— Цілком. Хіба може статися якась помилка?

Нойс мала дивну звичку: коли розмовляла з Харланом, то ставала зовсім близько до нього, майже впритул, і це його дратувало, а через легку шепелявість (притаманну всім жителям Сторіччя) мова її скидалася на дитячий лепет. Ні, він не клюне на цю принаду. Харлан відступив на крок назад.

— Помилки тут немає. Вас повернули саме цього місяця, бо він найсприятливіший. А фактично весь цей час ви прожили тут.

— Невже таке може бути? — вона злякано подивилася на нього. — Я нічого цього не пам’ятаю. Невже я роздвоювалася?

Харлан ще дужче роздратувався, хоч якоїсь видимої причини на те не було. Але як він міг пояснити їй існування мікрозмін, що зумовлюються будь-яким пересуванням у Часі і здатні змінити життя людини без помітних наслідків для Сторіччя взагалі. Навіть Вічні іноді забувають про різницю між мікрозмінами (пишеться з малої літери) і тими Змінами (пишеться з великої літери), які істотно впливають на Реальність.

— Вічність знає, що робить, і не ставте зайвих запитань. — Він промовив цю фразу так гордовито, мовби сам був Старшим Обчислювачем і особисто вирішив, що червень — найсприятливіший місяць року, а мікрозміна, викликана стрибком крізь три місяці, не може розвинутися в Зміну.

— Виходить, я втратила три місяці свого життя, — не вгавала Нойс.

Харлан зітхнув.

— Ваше пересування крізь Час аніскільки не вплинуло на ваш біологічний вік.

— То я втратила чи не втратила?

— Що саме?

— Три місяці життя.

— Присягаюсь Вічністю, жінко, ви не втратили жодної секунди свого життя. Ви не могли втратити, я ж вам пояснюю. — Останні слова він майже прокричав.

Вона злякано відступила назад і враз захихотіла.

— У вас кумедний акцент, — крізь сміх проказала вона. — Надто, коли гніваєтеся.