Слава ЗСУ!

Харлан жадібно дивився на жінку, але й з місця не зрушив, щоб хоч доторкнутися до неї.

Він пам’ятав слова Фінджі. Й не ризикував наразитися на холодну байдужість.

— Нойс, ти повинна зробити те, що я тобі скажу, — промовив він хрипким голосом.

— Все-таки щось сталося? Адже й хвилини не минуло, як ти вийшов.

— Не хвилюйся, — відповів Харлан.

Він ледь поборов у собі бажання взяти її за руку й заспокоїти. Адже його слова тільки стривожили її. Немов злий демон підбивав його на необачні вчинки. Навіщо він вернувся сюди першої ж хвилини, як тільки випала нагода? Він лише розтривожив дівчину своєю несподіваною появою.

Та в глибині душі він добре знав, для чого був потрібен такий поспіх. Він мав ще два дні, передбачених просторово-часовою інструкцією. Що менше часу він використає із свого запасу, що раніше вернеться, то менше буде шансів викрити його. З другого боку, такий поспіх був пов’язаний з ризиком. Він міг легко припуститися помилки в розрахунках й увійти в Час раніше тієї миті, коли покинув його. Що тоді? Перше правило, яке він вивчив ще коли працював Спостерігачем, застерігало: той, хто вдруге потрапляє в той самий відтинок Часу в тій самій Реальності, ризикує зустріти самого себе.

Чомусь цього слід було уникати. Чому? Харлан не знав. Він тільки знав, що в нього немає аніякісінького бажання зустрічати самого себе. Йому не хотілося дивитися в очі тому другому Харланові, який прибув сюди раніше (чи пізніше). Ба, це було б парадоксом, а Твісел завжди любив повторювати: «В Часі немає нічого парадоксального, але тільки тому, що сам Час всіляко уникає парадоксів».

Увесь час, поки ці плутані думки снували Харланові в голові, Нойс не зводила з нього своїх великих осяйних очей. Тоді підійшла до нього, приклала свої прохолодні долоні до його розпашілих щік і тихо спитала:

— В тебе неприємності? Її погляд здавався Харланові сповненим ніжності й кохання. Невже так воно і є? Адже вона домоглася свого. Що їй іще потрібно? Він узяв її за руки й хрипко сказав:

— Ти підеш зі мною? Тільки зараз. І не питай мене ні про що.

— Так треба? — запитала вона.

— Треба, Нойс. Це дуже важливо.

— Ходімо, — промовила вона так просто й буденно, немов їй щодня доводилося виконувати подібні прохання.

Повагавшись якусь мить, Нойс увійшла в капсулу.

— Ми рушимо за плином Часу, Нойс, — сказав Харлан.

— Це означає — в майбутнє, так?

В капсулі вже чулося тихе дзижчання ввімкнених приладів; як тільки Нойс сіла, Харлан непомітно натиснув ліктем на пусковий важіль.

Незрівнянне відчуття «руху» крізь Час не викликало в Нойс «морської хвороби», як того боявся Харлан. Вона сиділа притихла, спокійна й така вродлива, що в Харлана аж серце завмирало, коли він дивився на неї, і йому було начхати на те, що, привівши Часів’янку до Вічності без спеціального на те дозволу, він скоїв тяжкий злочин.

— Ендрю, цей прилад відлічує роки? — запитала вона.

— Ні, Сторіччя.

— Ти хочеш сказати, що ми перестрибнули в майбутнє через тисячі років? Уже?

— Атож.

— А я цього не відчула.

— Я знаю.

Вона роззирнулася довкола.

— А як ми рухаємося?

— Не знаю, Нойс.

— Не знаєш?

— У Вічності є багато важких для розуміння речей. Харлан підштовхнув ліктем важіль, прискоривши «рух» капсули.

Цифри на часометрі змінювалися дедалі швидше й швидше, аж поки злились у суцільну пляму. Посилене витрачання енергії могли помітити на енергопідстанції, однак Харлан сумнівався, щоб там це викликало підозру. Ніхто не чекав його біля входу у Вічність, коли він повернувся разом із Нойс, і це вже було дев’ять десятих успіху. Тепер залишалось тільки заховати її у надійному місці.

Харлан знову глянув на Нойс.

— Вічні не все знають, — промовив він, вертаючись до перерваної розмови.

— А я не Вічна, — тихо сказала Нойс. — Я так мало знаю.

В Харлана закалатало серце. Досі не вважає себе Вічною? Таж Фінджі казав…

«Облиш усе це, — подумки просив він себе. — Облиш, не копирсайся. Вона пішла за тобою. Вона всміхається тобі. Чого ти ще хочеш?» І все-таки він запитав:

— Ти віриш у безсмертя Вічних?

— Адже вони самі називають себе Вічними, й усі кажуть, що вони безсмертні. — Вона весело всміхнулася йому. — Однак це не так. Правда ж?

— Отже, ти не віриш?

— Після того як я попрацювала у Вічності — не вірю. Безсмертні так не розмовляли б, і ще там були старі люди.

— Але ж тієї ночі ти казала, що я ніколи не помру. Ще всміхаючись, вона підсунулася ближче до нього.

— А я подумала: хтозна!