Слава ЗСУ!

— А як ставляться Часів’яни до того, щоб стати Вічним? — В Харлановому голосі пролунали напружені нотки.

Усмішка її миттю згасла. Чи то здалось йому, чи й справді вона почервоніла?

— Навіщо ти про це питаєш?

— Просто цікаво.

— То все дурниці, — відповіла вона. — Не хочу й говорити про це.

Нойс опустила голову й заходилася розглядати свої тендітні пальці з доглянутими нігтями, що тьмяно поблискували в матовому світлі капсули. В м’якому ультрафіолетовому промінні, що невидимо сіялося зі стін, вони раз по раз міняли свій колір залежно від того, під яким кутом Нойс повертала долоні. Нігті відсвічували різними барвами — від жовто-зеленої до яскраво-червоної і, здавалось, кожна з них відбиває настрій Нойс. Блакитний колір — покору, жовтогарячий — сміх, фіолетовий — сум, шарлатовий — пристрасть.

— Для чого тобі потрібне було моє кохання? — запитав Харлан.

Вона зблідла, відкинула назад волосся й глянула на нього серйозними очима.

— Якщо ти хочеш знати, одна з причин — повір’я, що дівчина, яку покохає Вічний, може стати безсмертною. А я не проти того, щоб жити вічно.

— Ти ж сказала, що не віриш у ці дурниці?

— А я й не вірю. Але чому б дівчині не спробувати свого щастя? Надто…

Він суворо й осудливо подивився на неї, шукаючи порятунку від болю та розчарування на неприступних висотах моралі свого рідного Сторіччя.

— Надто що?

— Надто, коли мені самій того хотілося.

— Ти хотіла, щоб я покохав тебе?

— Атож.

— Але чому саме я?

— Тому, що ти мені сподобався. Ти був такий кумедний.

— Кумедний?

— Ну, дивний, якщо це слово тобі більше до вподоби. Ти з усієї сили намагався не дивитися на мене, а сам з мене очей не зводив. Ти намагався ненавидіти мене, але я бачила, що тебе вабить до мене. І мені стало тебе трохи шкода.

— Чого тобі стало шкода мене? — Харлан відчув, що червоніє.

— Ти так страждав, так потерпав. А в коханні все просто. Треба тільки запитати дівчину. Це ж так легко бути невимушеним. Навіщо страждати?

Харлан похитав головою. Ох і мораль у 482-му!

— Тільки запитати, — пробурмотів він. — Так просто? І нічого більше не треба?

— Ну, звичайно, треба ще й сподобатись дівчині. І вона відповість взаємністю. А чому б і ні, коли вона вільна? Це ж так просто.

Тепер настала черга Харланові опустити очі. Авжеж, усе дуже просто. Нічого непристойного. Принаймні з погляду 482-го Сторіччя. Хто у Вічності мав про це знати краще за нього? Він був би несосвітенним дурнем, якби почав допитуватися у Нойс про її колишні любовні інтрижки. Це однаково, що розпитувати дівчину зі свого рідного Сторіччя, чи не траплялось їй обідати в присутності чоловіків і як вона могла зважитися на таке?

— А що ти думаєш про мене? — сором’язливо запитав Харлан.

— Ти дуже милий, — ніжно сказала вона. — От якби ще ти завжди був веселий… Чому ти не всміхаєшся?

— Мені не смішно, Нойс.

— Будь ласка, прошу тебе. Я хочу побачити, чи можуть твої губи розтягуватися. Нумо спробуємо.

Вони притисла своїми пальцями куточки його уст і легенько розтягла їх. Він відсмикнув голову й не зміг утриматись від усмішки.

— От бачиш. Твої щоки навіть не потріскалися. Ти вже майже вродливий. Якщо ще трохи попрактикуєшся перед дзеркалом, навчишся усміхатися, пускати бісики очима, то й зовсім станеш вродливим.

Але його й так ледь помітна усмішка враз згасла.

— На нас чекають прикрощі?

— Так, Нойс, великі прикрощі.

— Через те, що було між нами? Тоді, того вечора?

— Не зовсім через те.

— Але ж ти знаєш, що винна в усьому тільки я. Якщо хочеш, я їм так і скажу.

— Ні в якому разі! — енергійно запротестував Харлан.

— Не треба брати на себе провину. За тобою ніякої, ніякої провини немає. Тут річ в іншому.

Нойс тривожно глянула на шкалу часометра.

— Де ми? Я не бачу цифр.

— Коли ми? — машинально поправив її Харлан. Він зменшив швидкість, і на шкалі вже можна було розгледіти номери Сторіч. Її великі гарні очі враз округлились і зачудовано дивилися на прилад.

— Невже це правда?

Харлан ковзнув поглядом по часометру. На шкалі з’явилась цифра 72 000.

— Безперечно.

— А де ж ми зупинимося?

— Коли ми зупинимося? В далекому-далекому майбутньому, — відповів він похмуро, — там, де вони тебе ніколи не знайдуть.

Вони мовчки дивилися, як наростають цифри лічильника. В цій тиші Харлан подумки знову й знову повторював собі, що дівчина чиста і Фінджі даремно обвинувачував її. Звичайно, з її щирого зізнання видно було, що в тому звинуваченні була часточка правди, але ж Нойс йому так само щиро сказала, що він їй не байдужий.