Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Кобзар 2000. Hard

- Як це? - спитав я.

- Отак. Петра Григораша, може, знаєш?

Я тільки мовчки покрутив головою та закусив губу.

- Вчора з танців повертався, так вовки напали, і звідки ж взялися. У нас, наче, не водяться. Сьогодні зранку знайшли - горло перегризене. Жах дивитися.

Я відчув, як у мене на губах з’явився солоний присмак. Щелепи автоматично плюскали куряче м’ясо. Баба ще щось казала, але я не чув.

- Сам? - спитав я.

- Що?

- Він сам був?

- Так. То ж він якраз Петренчихи Христинку провів, відпо-чиває тут, і додому вже не дійшов. За селом його… Зараз скора помощ приїде, та хіба ж треба вже. Його знайшли - вже холод-ний був.

Я зірвався з місця:

- Де?

- Хто де?

- Ну, цей…

Баба Муня теж підвелася:

- Та тут, за посадкою якраз…

Молоко лишилося недопитим.

Коли я виходив з подвір’я, то побачив у дорожній пилюці кілька чітких великих відбитків. То було схоже на сліди великого собаки. Я прискорив ходу.

Його якраз несли на ношах до машини швидкої допомоги. Так, це був він - та сама зачіска, спереду коротша, ззаду довша, те саме обличчя. Тільки на місці жилавої шиї зараз червоніла велика рана, вся у присохлій вже крові. І одяг, той самий, що вчора, був залитий кров’ю геть. Певно, артерію розірвали.

Лікар та водій обережно поставили ноші до машини. Я підійшов ближче і зазирнув покійному в обличчя. До горла підступив солоний присмак. В рисах померлого читався жах. Я підвів голову. Біля паркану стояла бліда Христина. Поряд - рудий з мавпячими вухами. Рум’янцем він теж не вирізнявся. Плакали батьки.

Я відійшов убік і сплюнув, щоб позбутися гидкого присмаку в роті. Поруч стояли цікаві. - І звідки воно в нас взялося? Зроду такого не було, щоб вовк…

- Було-було. Років п’ять, тільки не у нас, а в Прогноях.

- Та де Прогної, а де ми!

- Ой, біда-біда…

Дивитися на Христину мені не хотілося. “Швидка допомога” загарчала та поїхала, забравши з собою батьків та тіло загиблого. Люди почали розходитись, перемовляючись. Пішов і я, не обертаючись, дивлячись під ноги та не думаючи ні про що.

Вдома з-за хвіртки визирала баба Муня:

- Забрали?

- Забрали, - сказав я.

- Що ж це діється, га?

Останнє запитання було суто риторичним.

Я пройшов до своєї кімнати і спинився біля ліжка. На картині стояв вовк і дивився на село у себе під ногами. Я мовчки переводив очі з нього на своє ліжко і назад.

- Знаєш, Вітюнчику, - баба Муня нечутно з’явилася за моєю спиною. - А кажуть, що художник цей, горбатий, і сам вовком був. Кажуть, що він перекидався вночі на вовка… - вона помовчала трошки і зітхнула. - Отак не віриш, не віриш, і ось тобі. І тут раптом мені здалося, що кров на моїй подушці… Я знову відчув у горлі солоний присмак, перед очима виникло огидне обличчя рудого…

- Ні, це моя кров, - сказав я раптом.

- Що? - не зрозуміла баба Муня.

Але я не відповів.

Ні, це моя кров. Моя.

Я похапцем збирав речі і пхав їх до своєї сумки.


Розділ 2 ГАЙДАМАКА


Гвинт вертольота, наче ніж велетенської м’ясокрутки, різав повітря і кидав понівечені його шматки на бетонне поле аеродрому. Я стояв, притримуючи форменого кашкета на голові.

- Чорта ти його ганяєш?

- Хай крутиться, - махнув рукою лейтенант-технік і запалив цигарку. - Плуг він знаєш де блищить? У борозді.

- У кизді. І потім плуг так часто спиртом не протирають, як оце ви.

Лейтенант смачно гиготнув.

- Ну заглуши свою лейбу, - сказав я. - Голова ж від неї болить.

- Тяжело в ученії, легко в гробу, - знову зареготав у відповідь лейтенант.

- Тоді хоч цигарку дай.

Я припалив. Треба, звичайно, було б іти додому, та щось не дуже хотілося. Ми всілись на залізні стовпчики огорожі.

- А оно підполковник Гриценко поспішає, - помітив лейтенант.

Я обернувся. Дійсно, замполіт, тобто тепер не замполіт, а як його там, швидкою ходою наближався до нас. Поруч із замполітом, не-величким лисуватим пузанем, міряв поле впев-неними кроками чорнявий велет. Він ішов не кваплячись, навіть лінькувато, щоб не обганяти спітнілого від поспіху старшого за званням. Я неса-мохіть замилувався стрункою постаттю та впевне-ними рухами невідомого. А супутники тим часом наближалися просто до нас. Довелося відривати сідниці від уже нагрітих стовпчиків, аби привітати начальство.

- Здоровенькі були! - весело вигукнув замполіт і обернувся до техніка. - А де твій командир?

Той тицьнув пальцем у простір:

- Оно біжить.

Дійсно, від КПП біг, як завжди спізнюючись, лейтенант Галушкін.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous16572 07.11.2014

Тематично-легка містика, без зайвих жахів. Невеликий об'єм оповідань, не надто карколомний сюжет, "читабельний" стиль-все це дає підстави вважати даний збірник хорошим засобом забути на деякий час про життєві негаразди.


Додати коментар