Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Кобзар 2000. Hard

- Вікто-ор, - сказала Христина.

Але тут музика скінчилася. Двоє хлопців наближалося до нас. Христина виструнчилась, немов розриваючи мої обійми, але я міцно тримав її за стан. Другий хлопець був меншим, рудим, і вуха в нього стирчали, наче в чебурашки.

- Вийдемо? - тихо запропонував Христинин кавалер, і жили на його шиї набрякли.

Я подивився на нього як міг зверхньо. Христина вирвалася з моїх рук. Я кинув на неї полум’яний погляд і недобре посміхнувся.

- Вийдемо? - перепитав парубок.

Я мовчки рушив до виходу, лишаючи обох супротивників позаду і таким чином отримуючи моральну перевагу. Ми спинилися під зорями. З дверей виглядали цікаві. “Зараз буде лякати”, - подумав я. Але додумати до кінця не встиг, бо парубок без жодних слів затопив мені в пику. Від несподіванки я мало не впав, спробував відповісти, але тут мене з іншого боку дістав рудий. Я відчув на губах солоний присмак крові. Вони надто швидко почали. Я влучив кавалерові в око, жили на його шиї знов набрякли, і тут рудий вмочив мені ногою під дих. Я захлинувся, а вони взялися за мене вдвох. Я не встигав підні-матися з землі, як знову опинявся на ній, щоразу надовше. Здається, я влучив у них всього кілька разів, а вони… вони били мене як хотіли. Я щоразу зводився і бачив перед собою жили на шиї одного та мавпячі вуха другого, і щоразу вони мене вирубали. Це тривало б довго, якби в якусь мить не почувся тонкий голос: “Петрику, не треба!” На полі бою з’явилася нова дійова особа. Я підвів голову. “Петрику!” - Христина стояла перед своїм кавалером і тримала його за руки.

- Хм, - посміхнувся він. - Досить?

- Досить, Петрику, - сказала вона, зазираючи йому в очі.

Рудий підійшов до мене, огидно вишкірився і раптом копнув щосили носаком мені в обличчя.

- От тепер досить, - почув я крізь шум у голові.

Вони пішли. Усі. Не знаю, скільки я лежав на землі, але, здається, недовго, бо коли отямився, музика в клубі ще грала. Я сів і відплювався. Тіло нило, озиваючись на кожен рух, у голові шуміло. Перед моїми очима набрякла жилами шия “Петрика”. “Петрик”, от як вона його зве. Зуби, здається, були цілі. Всередині кипіла лють. Значить, “Петрику”.

З носа по верхній губі точилася юшка. Ні, в такому вигляді з’являтись перед баби Мунині очі не можна. Я потрошку дістався лиманського берега, і там, підвиваючи від болю, помився, щоби змити з себе бруд і кров. Тіло від води свербіло і горіло, вказуючи найдрібніші подряпини. “Петрику”. Добре.

Я сяк-так витерся власною сорочкою і вдягнувся. Треба було вертатись додому. Як побитому собаці. А “Петрику” гуляти з нею… Я зціпив зуби. Так.

Не пам’ятаю, як опинився біля бабиної хати, як обережно, щоб не розбудити бабу Муню, прокрався до своєї кімнати і там упав на ліжко під картину з вовком. Біля серця кипіло. Я роздягнувся, накрився ковдрою та заплющив очі. Переді мною з’явилася жилава бугаяча шия “Петрика” й огидна руда пика другого, з мавпячими вухами. Я заснув.


Вночі у мене знову пішла носом кров. Зранку я побачив на подушці червоні плями й відчув солоний смак у горлі. Чорт. Я зазирнув у люстро. Все обличчя було перемазане кров’ю, навіть зуби. Тільки під самим носом нічого не було, то, певно, витер об подушку. Слава Богу, баба Муня пішла до корови, і я зміг спокійно помитися, почистити зуби, прополоскати горло, щоб позбутися цього паскудного присмаку крові, солодкого і пряного. Тіло боліло й пекло. Під очима набрякли синці, на щелепі червоніла здоровезна подряпина, ребра не давали дихнути. Я повернувся до кімнати. Зі стіни на мене дивився вовк. Він так само стояв край урвища над селом, і з пащі його виривалася смужка пари. Я зупинився і раптом зрозумів, що такого незвичного було в цій картині. Так. Правильно. Просто вона написана з точки зору вовка.

- Боже! Лишенько! Що це з тобою?!

Баба Муня повернулася від корови. Почалися скрикування, сплескування, схлипування та причитання.

- Вітюнчику, рибчику! Що це з тобою, га?!!

Я спробував відмахнутись, але був посаджений на ліжко, обмацаний з усіх боків, опитаний та пожалітий.

- Хто ж це, га?

- Та!

- Ой, іроди, падлюки ж такі, що ж наробили!

Від зеленки я відбився. Ще бракувало зеленим ходити, як у дитячому садку.

Баба Муня ще довго обурювалась та ззивала у свідки всіх святих, але зрештою справа дійшла до сніданку. Я їв курку, запиваючи холодним молоком, а баба дивилася на мене та мурмотіла щось, сплескуючи час від часу в долоні.

- Ой, Вітюнчику, а знаєш, у Григорашів сина вовки загризли.

Я спочатку не зрозумів, але потім щось наче кольнуло під серце.

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous16572 07.11.2014

Тематично-легка містика, без зайвих жахів. Невеликий об'єм оповідань, не надто карколомний сюжет, "читабельний" стиль-все це дає підстави вважати даний збірник хорошим засобом забути на деякий час про життєві негаразди.


Додати коментар