Слава ЗСУ!

- Фа-фа! - посигналив я та висунувся у розчинене вікно, вимахуючи рукою.

Вона помітила мої вихиляси і теж замахала рукою у відповідь.

Ні, я був приречений на неї і не міг почати нову гру, поки не закінчу старої.

- Пообідаємо десь? - я під’їхав під самі сходи.

- Драстуйте, - чемно привіталась вона і тут-таки швиденько згодилась. - Пообідаємо. Із задоволенням.

Як я зрозумів, зарплатня менеджерів була не настільки високою, щоби відмовлятись від дармового обіду. Не встигла вона вмоститися на сидінні, як вже керувала:

- Тут недалечко, кілометрів вісім, є чудовий ресторан. Зветься “Ла Перла Атлантика”. “Ага, - подумав я собі, - і там тобі дають бакшиш за кожного клієнта”. Але вголос спитав:

- Ла Перла - це по-нашому черепашка?

- Ні, - засміялась вона. - Перла - це перлина.

- Точно! - стукнув я себе по лобі. - От йолоп! Ну, давайте подивимось вашу перлину.

Ресторан виявився і справді непоганим, особливо біле вино, їй-бо як на батьківщині - трохи кислувате, повне, свіже, прохолодне, із запахом степу. Ми таке пили з юності, спочатку крадькома, в льоху, а потім і разом з батьками. Якби не ці очі навпроти, я б зробився майже щасливим.

- Як вам сподобалась вчорашня екскурсія? - вона дивилася на мене з прихованою іронією. - У нас всі дивуються, коли вперше бачать нудистів.

Я якраз воював із печеними мідіями, стукотячи порожніми їхніми стулками, тому заховав за цим звуком свої справжні почуття.

- Ні, нудисти мене не дивують. Я сам старий нудист.

- Та ну!

- Точно. А пляжі у вас паскудні. Абсолютно неможливо купатися!

Вона з великим апетитом наминала смажену рибу, тому від обурення замахала на мене хвостом.

- Та що ви! У нас пляжі на тому боці острова. Вам туди треба їхати.

- Брешете. Як і туристичні проспекти.

- Та ні! - продовжувала вона вимахувати хвостом. - Там у нас справжні океанічні пляжі. Пісок, прибій, серфінг - повний кайф.

- Правда?

- Правда-правда, хочете, я вас відвезу?

- Там багато людей, - закинув вудку я.

- Та ні, - вона розходилась не на жарт. - Там величезний пляж, там кожен сам по собі. Знаєте, як я люблю купатись!

Такою вона мені більш подобалась, якщо це слово можна вжити у нашій ситуації. Принаймні щиро.

Ми сиділи на терасі, і свіжий вітер приємно обдував нашу розпечену шкіру. Насправді на пляж треба було вибиратися ближче до вечора. З усіх міркувань.

Я вилив собі залишки вина і відставив порожню карафку.

- Ще вип’єте? - спитала вона заохочуюче.

Я не відмовився, і офіціант, схожий на сільського вчителя, приніс додаткову літру. Поспішати не було куди. Під ногами повільно коливалися човники та баркаси місцевих жителів. Ні, це таки нагадувало дитинство - і море, і човни, і вино, і відьми. Все як у нас.

- Що ви робите по обіді?

Вона витерла губи серветкою, сьорбнула вина і повела бровами:

- Працюю. А взагалі по обіді у нас сієста.

- Може, поїдемо на екскурсію?

- Поїхали, - згодилася вона, - але сьогодні я з вас грошей не візьму. По-перше, ви мене пригостили обідом, а по-друге, я ще вчорашні не відпрацювала.

На десерт я замовив місцевий різновид мамалиги, солодкуватої і дещо засухої, тому ретельно запивав її вином. - І куди ж ми поїдемо?

- А тут недалечко оглядовий майданчик. Там видно сусідній острів, і взагалі це найвища точка наших гір. - І це все, чим він знаменитий?

- Там цікаво, от побачите. А далі за ним якраз той пляж, що я вам казала. Гайда?

Я подивився на дві літрові карафки, що вижлуктав самотужки, хіба тільки з невеликою допомогою, і філософськи відгукнувся:

- Гайда.

Ми їхали вузькою дорогою, що піднімалася досить круто вгору, заплутуючись у власних поворотах. Рахунок у ресторані був досить поміркованим - напевно, господар, що ним врешті виявився той схожий на вчителя офіціант, не балував екскурсоводів великим бакшишем. Але вино діяло незалежно від цін, тому я міцно тримався за кермо двома руками. Гладка асфальтова стрічка піднімалась брунатним схилом, і найбільше мене дивувало те, що вона ніяк не була відгороджена від урвища, тобто зовсім ніяк - ані відбійника, ні навіть стовпців. З водійського сидіння було добре видно, як земля обривається різко вниз за якийсь метр від узбіччя. Зрештою це почало навіть дратувати. Зустрічні авта їхали повільно, і на водійських обличчях читалося напруження. А поводирка моя як на гріх розцвірінькалася - щось про місцевого художнього генія, про Долину Тисячі Пальм, і тільки питала весь час:

- Ви мене не слухаєте?

- Слухаю, - кивав я, і дорога пливла перед очима.