Слава ЗСУ!

— Що?
— Скажу за хвильку. То дай телефон.
Софі, схоже, стривожилась.
— Не думаю, що Фаш прослуховує, але, про всяк випадок, намагайся вкластись у хвилину. — Вона простягнула йому телефон.
— Як дзвонити до Сполучених Штатів?
— Мусиш перевести оплату на адресата. Мій пакет не охоплює трансатлантичних дзвінків.
Ленґдон набрав «нуль», усвідомлюючи, що в наступні шістдесят секунд, можливо, одержить відповідь на запитання, що не давало йому спокою цілу ніч.
Розділ 68
Нью-йоркський редактор Джонас Фокман щойно ліг спати, як задзвонив телефон. «Трохи запізно для дзвінків», — невдоволено подумав він і взяв слухавку.
Почувся голос оператора:
— Чи погоджуєтесь ви оплатити дзвінок від Роберта Ленґдона?
Здивований, Джонас увімкнув світло.
— Гм... так, звичайно.
У слухавці клацнуло.
— Джонасе?
— Роберте? Мало того, що ти мене будиш, то ще й хочеш, щоб я за це платив?
— Пробач, Джонасе, — сказав Ленґдон. — Я говоритиму дуже коротко. Мені справді треба терміново дещо дізнатися. Той рукопис, що я тобі дав. Чи ти...
— Роберте, вибач. Знаю, я обіцяв віддати його тобі вже з правками цього тижня, але в мене прірва роботи. У понеділок ти його одержиш, обіцяю.
— Я не про редактуру. Скажи, ти відсилав його комусь для реклами без мого відома?
Фокмаи завагався. Останній рукопис Ленґдона — екскурс в історію вшановування богині — містив кілька розділів про Марію і Магдалину, які могли дуже збентежити читацьку аудиторію. Хоч і увесь матеріал підкріплювався вагомими доказами і містив по- силання на інших авторів, Фокман не мав наміру видавати цю книжку без хоча б кількох схвальних відгуків видатних істориків і мистецтвознавців. Тож він обрав десять відомих імен науковців і розіслав їм усім частини рукопису із ввічливим проханням написати короткий відгук для обкладинки. З досвіду Фокман знав: більшість людей залюбки на це погоджується, щоб тільки побачити своє ім’я на книжці, хай і чужій.
— Джонасе! — не відступався Ленґдон. — Ти відіслав комусь мій рукопис, правда?
Фокман занервував, відчуваючи, що Ленґдон зовсім не в захваті від цієї його ініціативи.
— Рукопис був практично чистий, і я хотів здивувати тебе кількома цікавими відгуками.
Пауза.
— І один примірник ти відіслав до Парижа кураторові Лувру?
— А ти як думав? У твоєму рукописі неодноразово згадані експонати з луврської колекції, його книжки зазначені в твоїй бібліографії, і до того ж цей чоловік дуже відомий у мистецькому світі. Цілком очевидно, що я звернувся до нього по відгук.
На іншоцу кінці довго мовчали.
— Коли ти його відіслав?
— Приблизно місяць тому. Я ще написав, що ти незабаром будеш у Парижі, і порадив йому зустрітися з тобою. Він тобі дзвонив? — Фокман замовк, потер очі. — Чекай, ти ж саме цього тижня маєш бути в Парижі, хіба ні?
— Я і є в Парижі.
Фокман рвучко сів на ліжку.
— І ти дзвониш за мій кошт із Парижа?
— Вирахуй ці гроші з моїх комісійних, Джонасе. Соньєр щось тобі відповів? Йому сподобався рукопис?
— Уявлення не маю. Він мені нічого не написав.
— Добре, розслабся. Я мушу бігти. Ти мені допоміг дещо зрозуміти. Дякую.
— Роберте...
Але Ленґдон уже відімкнувся.
Фокман поклав слухавку і спантеличено похитав головою. «Ох уже мені ці автори, — подумав він. — Навіть найсерйозніші з них все одно божевільні».
Лі Тібінґ гучно розреготався.
— Роберте, то ви написали книгу про таємне товариство, а ваш редактор надіслав примірник саме цьому товариству?
Ленґдон відкинувся на спинку.
— Виходить, що так.
— Фатальний збіг, друже.
«Збіг тут ні до чого», — подумав Ленґдон. Попросити Жака Соньєра написати відгук на книжку про вшановування богині — це все одно, що попросити Тайґера Вудса написати відгук на книжку про гольф. З іншого боку, у будь-якій книжці про вшановування богині неминуче мав би згадуватися Пріорат Сіону.
— Ось вам запитання на мільйон доларів, — сказав Тібінґ, усе ще всміхаючись. — У рукописі як ви ставитеся до Пріорату Сіону: схвально чи осудливо?
Ленґдон одразу зрозумів справжню суть цього запитання. Багато істориків замислюються, чому Пріорат досі тримає документи Санґріл у таємниці. На думку деяких, цю інформацію слід було оприлюднити вже давно.
— Я не коментував дій Пріорату.
— Точніше, його бездіяльності.
Ленґдон знизав плечима. Тібінґ, очевидно, був за те, щоб документи оприлюднили.
— Я лише виклав історію братства. Зазначив, що це сучасні шанувальники культу богині, охоронці Грааля і давніх документів.
Софі подивилась на нього.
— Ти згадував наріжний камінь?
Ленґдон скривився. Згадував. І неодноразово.