Слава ЗСУ!

Відчуваючи пекуче тепло тепер уже в усьому тілі, Сайлас ще/ дужче заплющив очі, твердо вирішивши, що не хоче йти з життя з образом свого вбивці перед очима. Натомість він уявив моло] дого єпископа Арінґаросу — як той стоїть біля маленької церковки в Іспанії... тієї, яку вони разом побудували власними руками. «Початок мого життя».
Сайлас мав таке відчуття, наче його тіло палає у вогні. /
— Ось, випий, — пошепки сказав чоловік у смокінгу із помітним французьким акцентом. — Це допоможе відновити кровообіг.
Здивований Сайлас розплющив очі. Крізь імлу він побачив чоловіка із склянкою в руці, що схилився над ним. На підлозі лежав ніж без краплини крові, поряд із ним — купа зім’ятих обрізків скотчу.
— Випий, — повторив чоловік. — Тобі боляче від того, що кров знову потекла до твоїх м’язів.
Тепер пульсуючий біль змінився пощипуванням і поколюванням. Горілка була огидна на смак, але він випив і відчув вдячність до свого рятівника. Цієї ночі Сайласові не дуже щастило, але врешті-решт одним чудодійним жестом Бог усе змінив.
«Бог меуе не покинув».
Сайлас знав, як назвав би це єпископ Арінґароса.
Божим втручанням.
— Я хотів звільнити тебе раніше, — сказав слуга, наче вибачаючись, — але це було неможливо. Спочатку поліція прибула до Шато Віллет, потім до Біггін-хілл... Це перша нагода. Ти ж розумієш, Сайласе?
Сайлас відсахнувся:
— Ти знаєш, як мене звуть?
Слуга всміхнувся.
Сайлас сів, розтираючи затерплі м’язи. Він був спантеличений, вдячний і розгублений одночасно.
— Ти що... Учитель?
Ремі розсміявся і похитав головою.
— Якби ж то я мав стільки влади! Ні, я не Учитель. Я, як і ти, служу йому. Але Учитель тебе хвалить. Мене звати Ремі.
\ Сайлас іще більше здивувався:
^ — Не розумію... Якщо ти працюєш на Учителя, чому Ленґдон ^риніс наріжний камінь до твого будинку?
І — Не до мого. До будинку найвідомішого в світі історика і знавця Грааля сера Лі Тібінґа.
— Але й ти там живеш. Дивно...
Ремі усміхнувся, схоже, його мало турбував цей очевидний збіг.
— Це було цілком прогнозовано. Роберт Ленґдон заволодів наріжним каменем, і йому була потрібна допомога. Де йому ще було шукати притулку, як не в будинку Лі Тібінґа? Через те, що й я там живу, Учитель, власне, й звернувся до мене. — Він помовчав. — Звідки, ти думаєш, Учитель стільки знає про Грааль?
Нарешті до Сайласа дійшло, і він занімів. Учитель завербував слугу, який мав доступ до всіх матеріалів сера Лі Тібінґа. Геніально!
— Я маю тобі ще багато чого розповісти, — сказав Ремі і вручив Сайласові заряджений геклер-і-кох. Тоді пройшов уперед і витяг із бардачка маленький, завбільшки з долоню, револьвер. — Але спершу мусимо зробити одну справу.
Капітан Фаш зійшов з трапа транспортного літака в Біггін-хілл і недовірливо слухав розповідь головного інспектора кентської поліції про те, що відбулося в ангарі Тібінґа.
— Я особисто обшукав літак, — твердив інспектор, — там не було нікого. — В його тоні з’явилися сердиті нотки. — І якщо сер Лі Тібінґ висуне проти мене звинувачення, то, мушу сказати, я...
— Ви допитали пілота?
— Звісно, ні. Він француз, і наші повноваження...
— Покажіть мені літак.
Увійшовши до ангара, Фаш майже одразу почув незвичний запах крові на бетонній підлозі поблизу того місця, де стояв лімузин. Фаш підійшов до літака і голосно постукав по корпусу.
— Капітан французької судової поліції! Відчиніть двері!
Переляканий до смерті пілот відчинив двері і спустив трап.
Фаш піднявся й зайшов усередину. За якісь три хвилини за допомогою зброї він домігся повного зізнання, зокрема й опису/ зв’язаного монаха-альбіноса. Крім того, він дізнався, що Ленґдон і Софі залишили щось у сейфі на борту літака — якусь дерев’яну скриньку. Пілот сказав, що не знає, що в цій скриньці, однак зауважив, що протягом усього польоту до Лондона Ленґдон із нею не розлучався.
— Відімкніть сейф, — наказав Фаш.
Пілот запанікував:
— Я не знаю коду!
— Кепсько. А я збирався натомість не позбавляти вас ліцензії...
Пілот у відчаї заламав руки.
— Я знаю тут декого з технічних працівників. Може, вони зможуть його просвердлити?
— Даю вам півгодини.
Пілот схопив телефон.
Фаш пройшов у хвіст літака і налив собі випити. Був ранок, але він відучора іще не лягав, тож навряд чи можна було вважати це випиванням до полудня. Він упав на розкішне м’яке сидіння, заплющив очі і спробував проаналізувати становище. «Промах кентської поліції може дорого мені обійтися». Тепер усі кинулися на пошуки чорного лімузина марки «ягуар».
У Фаша задзвонив телефон. «Ні хвилини спокою», — подумав він.
— Алло!
— Я лечу до Лондона. — Це був єпископ Арінґароса. — Буду за годину.
Фаш різко випрямився.
— Я думав, ви летите до Парижа.
— Я дуже непокоюсь і змінив плани.
— Не варто було цього робити.
— Ви знайшли Сайласа?
— Ні. Люди, що його захопили, вислизнули з рук кентської поліції до мого прибуття.
Голос Арінґароси задзвенів гнівом.