Слава ЗСУ!

розташована каплиця, або ж — як вважали науковці — родовід Марії Магдалини.
Каплицю вже скоро мали зачинити. Ленґдон потягнув двері, і з-за них вирвалася хмарка теплого повітря, неначе старовинний храм утомлено зітхнув наприкінці довгого дня. Арки над входом були прикрашені різьбою у вигляді п’ятилисників.
«Троянди. Лоно богині».
Увійшовши разом із Софі, Ленґдон мимоволі обвів поглядом стіни й стелю знаменитого храму. Хоч він доволі багато читав про дивовижну різьбу по каменю в каплиці Рослін, однак, побачивши все на власні очі, був глибоко вражений.
«Рай символів» — так назвав цю каплицю один із колег Ленґдона.
Стіни й стелю суцільно вкривали символи — християнські хрести, юдейські зірки, масонські печатки, хрести тамплієрів, роги достатку, піраміди, астрологічні знаки, рослини, овочі, пентаграми та троянди. Тамплієри були неперевершеними мулярами, вони споруджували церкви по всій Європі, але каплицю Рослін уважають їхнім найвеличнішим творінням, до якого вони доклали максимум любові й старання. Ці вправні майстри не залишили тут жодного каменя без малюнка. Каплиця Рослін була храмом усіх релігій... усіх традицій... а передусім, храмом природи й богині.
Усередині було майже порожньо, лише кілька туристів слухали молодого гіда, що проводив останню на сьогодні екскурсію. Вони йшли за ним вервечкою звичним маршрутом — невидимою стежкою на підлозі, що сполучала шість ключових архітектурних точок всередині храму. Цими прямими лініями ходило вже багато поколінь відвідувачів, і за довгі роки від їхніх ніг на підлозі утворився величезний символ.
«Зірка Давида, — подумав Ленґдон. — Це не збіг». Відома також як Соломонова печатка, ця гексаграма колись була таємним символом жерців-астрономів, а пізніше її прийняли як символ влади юдейські царі — Давид та Соломон.
Молодий гід побачив Софі й Ленґдона, і хоч уже настав час зачинятися, привітно їм усміхнувся і жестом запросив зайти й оглянути каплицю.
Ленґдон кивнув на знак подяки й повільно пішов у глиб храму. Софі ж завмерла при вході, явно чимось збентежена.
— Що сталося? — запитав Ленґдон.
Софі з подивом розглядала каплицю.
— Здається... я вже тут була.
— Але ж ти казала, що ніколи навіть не чула про Рослін, — здивувався Ленґдон.
— Не чула... — Вона наче сумнівалась. — Мабуть, дідусь привозив мене сюди, коли я ще була зовсім маленька. Не знаю. Усе тут здається знайомим. — Уважно оглядаючи внутрішнє оздоблення каплиці, вона закивала впевненіше. — Так. — І показала вперед. — Ці дві колони... Я їх уже бачила.
Ленґдон подивився на дві колони з вигадливою різьбою в дальньому кінці каплиці. У західне вікно світили останні промені сонця, і здавалося, що білі кам’яні мережива випромінюють рожеве сяйво. Колони стояли на тому місці, де зазвичай розташований вівтар, і здавалися дивною парою. На тій, що ліворуч, були вирізьблені прості вертикальні лінії; та ж, що праворуч, була прикрашена складним спіральним візерунком із квітів.
Софі вже йшла до них. Ленґдон поспішив за нею. Наблизившись до колон, Софі здивовано підтвердила:
— Так, я впевнена, що бачила їх!
— Мабуть, що бачила, — мовив Ленґдон, — але не обов’язково тут.
Вона обернулась до нього.
— Тобто?
— Ці дві колони мають стільки двійників по всьому світу, як жодна інша архітектурна споруда. За століття їх безліч разів копіювали.
— Каплицю Рослін копіювали? — здивувалась Софі.
— Не каплицю. Лише ці колони. Пам’ятаєш, я вже казав тобі, що сама каплиця Рослін — це копія храму Соломона? Ці дві колони — точна копія колон, що стояли в передній частині храму
Соломона. — Ленґдон показав на колону зліва. — Цю називають Боаз, або колона Масона. Друга — Яхін, або колона Учня. — Він помовчав. — Насправді у кожному масонському храмі на світі є такі дві колони.
Ленґдон уже розповідав Софі про тісний історичний зв’язок між орденом тамплієрів і сучасними таємними масонськими товариствами. їхня градація — масон першого, другого й третього ступеня — походить іще з раннього періоду історії тамплієрів. В останньому вірші Соньєра було чітке посилання на масонів- майстрів, що прикрасили каплицю Рослін мистецькою різьбою по каменю. Крім того, в ньому згадувалася стеля каплиці із вирізьбленими на ній зорями та планетами.
— Я ніколи не була в масонському храмі, — сказала Софі, все ще не відводячи погляду від колон. — І майже впевнена, що бачила саме ці колони. — Вона знову почала розглядати каплицю, наче сподівалася знайти тут для більшої впевненості ще щось знайоме.
Інші відвідувачі вже виходили, і молодий гід тепер ішов до них, привітно всміхаючись. Це був вродливий чоловік, якому ще, мабуть, це виповнилося й тридцяти років, зі світлим рудуватим волоссям. У його мові чувся шотландський акцент.
— За хвилю я зачиняю каплицю. Може, допомогти вам щось знайти?
«Так. Святий Ґрааль, якщо ваша ласка», — хотів сказати Ленґдон.
— Код, — раптом мовила Софі, наче щось пригадавши. — Тут є код!
Гідові сподобалось, що вона промовила це з такою зацікавленістю.
— Справді, міс, тут є код.
— На стелі, — сказала Софі, обернувшись до стіни праворуч. — Десь... отам.
Він усміхнувся.
— Бачу, ви тут не вперше.
«Код», — думав Ленґдон. Він і забув про цю деталь. До численних таємниць каплиці Рослін належить склепінчаста арка, з якої