Слава ЗСУ!

виступають сотні кам’яних блоків, утворюючи чудернацьку багатогранну поверхню. На кожному блоці вирізьблений якийсь символ — на перший погляд, випадковий — і разом усе це виглядає, як один величезний код. Хтось уважає, що тут зашифровані вказівки, як знайти вхід до підземелля. Інші думають, що це правдива історія Ґрааля. Криптографи століттями намагалися розгадати цей код, та все марно. До сьогодні фонд каплиці Рослін пропонував щедру винагороду тому, хто розкриє значення цих символів. Але код, як і раніше, залишався таємницею.
— Я з радістю покажу вам...
Голос гіда поволі стих.
«Мій перший код», — думала Софі, йдучи, наче в якомусь трансі, до арки з кодом. Віддавши скриньку Ленґдонові, вона вмить забула про Святий Ґрааль, Пріорат Сіону і всі таємниці попереднього дня. Коли вона опинилась під цим дивовижним склепінням і побачила над собою сотні символів, її захлеснули спогади. Вона пригадувала перший приїзд сюди, і -г- дивно — її несподівано огорнув сум.
Вона була маленькою дівчинкою... після загибелі її родини проминув лише рік. Дідусь привіз її до Шотландії на короткі канікули. Перш ніж їхати додому до Парижа, вони вирішили оглянути каплицю Рослін. Був вечір, і каплицю вже зачинили. Але вони й досі залишалися всередині. -
— їдьмо вже додому, Grand-p?re, — попросила втомлена Софі.
— Уже їдемо, люба. — У його голосі чувся сум. — Я маю тут ще одну маленьку справу. Може, ти почекаєш в авті?
— Це доросла справа?
Він кивнув.
— Я швидко. Обіцяю.
— А можна, я ще раз подивлюся на код в арці? Мені він сподобався.
— Не знаю. Я мушу вийти назовні. Ти тут не боятимешся сама?
— Звичайно, ні! — фиркнула вона. — Ще ж навіть не темНо!
Він усміхнувся.
.. — Що ж, добре. — І повів її до незвичної арки, яку вже показував раніше. t
Софі миттю впала на кам’яну підлогу, лягла на спину і почала розглядати неймовірну суміш символів над головою.
— Я розгадаю цей код, ще доки ти повернешся!
— Тоді побачимо, хто швидше впорається. — Він нахилився, поцілував її в чоло і пішов до виходу. — Я буду тут, надворі. Двері залишу відчиненими. Якщо я буду тобі потрібний, просто поклич. — І він вийшов у м’яке світло вечора.
Софі лежала на підлозі й дивилася на символи. Захотілося спати. За кілька хвилин знаки почали розпливатися перед очима. А ще за мить і зовсім зникли.
Коли Софі прокинулась, підлога здалася їй холодною.
— Grand-p?re!
Ніхто не відповів. Вона підвелась, обтрусилася. Двері були й досі відчинені. Надворі сутеніло. Вона вийшла й побачила, що дідусь стоїть на порозі невеличкого будинку із грубого каменю відразу за церквою. Він говорив із кимсь, кого неможливо було розгледіти крізь двері із сіткою.
— Grand-p?re! — покликала вона.
Дідусь повернувся і помахав їй, попросивши знаком почекати ще хвильку. Тоді неквапно попрощався і послав до дверей повітряний поцілунок. Коли він повернувся, в очах у нього були сльози.
— Чому ти плачеш, Grand-p?re?
Він узяв її на руки і міцно обійняв.
— Ох, Софі, цього року нам із тобою довелося попрощатися з багатьма людьми. Це тяжко.
Софі подумала про автокатастрофу, про те, що попрощалася з матусею й татусем, з бабцею й молодшим братиком.
— Ти прощався зараз іще з кимсь?
— З дорогим другом, якого дуже люблю, — відповів він схвильованим голосом. —-1 я боюся, що тепер дуже довго її не побачу.
Стоячи з гідом, Ленґдон оглядав стіни каплиці, і в ньому наростало тривожне відчуття, що це, можливо, глухий кут. Софі піш
ла подивитися на арку з кодом і залишила Ленґдонові скриньку трояндового дерева з картою Ґрааля, від якої зараз, схоже, не було жодної користі. У вірші Соньєра чітко йшлося про Рослін, але тепер, коли вони приїхали сюди, Ленґдон не знав, що робити далі. У вірші говорилося про «чашу й лезо», яких Ленґдон тут ніде не бачив.
Під Росліном Святий Ґрааль жде вас,
На варті лезо й чаша тут весь час.
Ленґдон знову відчув, що якась грань цієї таємниці ще не розкрита.
— Вибачте за цікавість, — сказав гід, дивлячись на скриньку в руках Ленґдона. — Але ця скринька... можна запитати, звідки вона у вас?
Ленґдон втомлено усміхнувся.
— Це надзвичайно довга історія.
Молодий чоловік завагався. Він не відводив очей від скриньки.
— Дивовижна річ, моя бабуся має точнісінько таку саму скриньку — для коштовностей. Таке ж поліроване дерево, така ж інкрустація — навіть петлі такі самі.
Ленґдон був упевнений, що молодий чоловік помиляється. Якщо існувала на світі унікальна скринька, то хіба що ця — скринька, виготовлена спеціально для зберігання наріжного каменя Пріорату.
— Можливо, вони схожі, але...
Двері гучно зачинились, і вони разом повернули голови. Не сказавши ані слова, Софі вийшла і тепер спускалася з пагорба до будинку з грубого каменю, що стояв неподалік. Ленґдон здивовано дивився їй услід. Куди вона прямує? Вона взагалі поводилася дивно, відколи вони переступили поріг каплйці. Він повернувся до гіда.
— Ви знаєте, чий це будинок?
Той кивнув. Його теж здивувало, що Софі пішла туди.
— Це будинок священика. Там живе куратор каплиці. Вона ж очолює фонд Рослін. — Він помовчав..— Це моя бабуся.