Слава ЗСУ!

одного березневого вечора, коли їй було двадцять два. Десять років тому. Тоді Софі на кілька днів раніше повернулась додому з Англії, де навчалась в університеті, і застала діда за чимось таким, чого б їй краще ніколи не бачити. Вона досі не може повірити, що це було насправді.
«Якби я не бачила на власні очі...»
Надто вражена й засоромлена, щоб вислуховувати незграбні дідові пояснення, Софі негайно виїхала з його будинку і на заощаджені гроші найняла невеличке помешкання, де оселилася з кількома подругами. Вона поклялась ніколи й нікому не розповідати про те, що бачила. Дід відчайдушно шукав примирення, надсилав їй поштівки й листи, благав Софі зустрітися з ним, щоб він міг усе пояснити. Як пояснити?! Софі відповіла лише раз: заборонила дідові телефонувати їй чи намагатися зустрітися на людях. Вона боялась, що пояснення виявиться ще страшнішим за сам його вчинок.
Але Соньєр не здавався, і в шухляді в Софі назбиралася ціла гора нерозірваних листів, які надходили всі десять років. До його честі треба сказати, що він скорився її волі й ані разу не зателефонував.
Аж до сьогоднішнього дня.
— Софі, — голос в автовідповідачі був на диво старечий. — Я так довго слухався тебе... і мені дуже важко телефонувати, але я мушу з тобою поговорити. Сталося щось жахливе.
У Софі аж мурашки пробігли по шкірі — так дивно було почути його знову за стільки років. Вона стояла на кухні у своєму паризькому помешканні, і м’який голос діда навіював їй спогади про дитинство.
— Софі, прошу тебе, вислухай, — говорив він англійською. У дитинстві дідусь завжди розмовляв з нею англійською. «Французькою говори в школі. Вдома вправляйся в англійській». — Ти ж не можеш сердитись на мене довіку. Хіба ти не читала моїх листів усі ці роки? Хіба ти не розумієш? — На мить він замовк. — Нам треба поговорити негайно. Будь ласка, виконай це єдине прохання твого діда. Подзвони мені до Лувру, просто зараз. Здається, ми з тобою опинилися в небезпеці.
Софі здивовано дивилась на автовідповідач. «У небезпеці? Про що це він?..»
— Принцесо... — дідів голос тремтів, і Софі ніяк не могла зрозуміти, чим це зумовлено. — Знаю, я приховував від тебе дещо і через це втратив твою любов. Але я це робив задля твоєї ж безпеки. Тепер ти мусиш довідатися правду. Зрозумій, я мушу розповісти тобі правду про твою родину.
Софі відчула, як шалено закалатало серце. «Про мою родину?» Батьки її загинули, коли їй було лише чотири роки. Авто зірвалося з мосту й упало в бурхливу річку. Бабця й молодший брат теж були в цьому авті, й Софі вмить утратила всю родину. Вона й досі зберігала газетні вирізки, у яких розповідалось про цю катастрофу.
Від слів діда її несподівано огорнув гострий жаль: «Моя родина!» На’коротку мить Софі побачила перед очима той сон, від якого безліч разів прокидалася в дитинстві: «Мої рідні живі! Вони повертаються додому!» Але, як це завжди було вві сні, ця радісна картина вмить розтанула.
Твої рідні загинули, Софі. Вони не повернуться ніколи.
— Софі... — в автовідповідачі далі звучав голос діда, — я чекав багато років, доки зможу розповісти тобі це. Чекав слушної миті, але тепер часу вже не залишилося. Подзвони мені до Лувру, як тільки отримаєш це повідомлення. Я чекатиму тут цілу ніч. Боюсь, нам обом загрожує небезпека. Я мушу розповісти тобі так багато.
Повідомлення закінчилось.
Кілька хвилин Софі стояла посеред тиші й відчувала, як її кидає то в жар, то в холод. Вона думала над словами діда і знаходила лише одне пояснення його вчинку.
Це приманка.
Очевидно, дід відчайдушно хоче побачитися з нею. Задля цього він не гребує нічим. Софі відчула ще більшу відразу до цієї людини. А може, він захворів і вирішив хитрістю заманити Софі до себе востаннє? Що ж, якщо так, то це непогана ідея.
«Моя родина...»
Тепер у напівтемряві чоловічого туалету в Дуврі Софі наче знову чула уривки недавнього телефонного повідомлення: «Софі, нам обом загрожує небезпека. Подзвони мені».
Вона не подзвонила. Навіть і не збиралась. І тепер її охопили сумніви. Діда вбито в стінах його ж музею. І він написав на підлозі якесь загадкове послання.
Послання для неї. У цьому вона не сумнівалась.
Софі поки що не розуміла значення цього послання, однак знала напевно: те, що дід закодував його, лише зайвий раз свідчило, що свої останні слова він призначав для неї. Софі свого часу захопилася криптографією здебільшого завдяки тому, що її виховував Жак Соньєр, який і сам шаленів від кодів, ребусів і головоломок. «Скільки неділь ми провели за розгадуванням криптограм і кросвордів у газетах!»
У дванадцять років Софі вже самостійно розв’язувала кросворди в газеті «Де Монд», згодом дідусь навчив її розв’язувати кросворди ще й англійською мовою, а також розгадувати різні математичні головоломки й підставні шифри. Софі опановувала цю науку з небувалим завзяттям. Згодом захоплення перетворилось на професію — вона стала криптографом в управлінні судової поліції.
І сьогодні Софі як криптограф не могла не оцінити того, як майстерно зумів її дід за допомогою простого коду звести двох зовсім незнайомих людей — Софі Неве і Роберта Ленґдона.
Залишалося зрозуміти: навіщо?
З того, як розгубився Ленґдон, Софі вирішила, що й він не має про це жодної гадки.
Але вона не хотіла здаватися.
— Ви сьогодні мали зустрітися з моїм дідом. Для чого?
Ленґдон ще більше збентежився.
— Про цю зустріч домовлялася зі мною його секретарка.
Вона не назвала причини, а я не допитувався. Думаю, Соньєр просто почув, що я виступатиму в Парижі з лекцією про поганську іконографію французьких соборів, зацікавився й забажав зустрітися. 1