Слава ЗСУ!

. — Ви американець? — спитала сестра Сандрін.
— Я народився у Франції, — відповів Сайлас. — Постригся в Іспанії, а тепер от навчаюсь у Штатах.
Сестра Сандрін кивнула. Це була невисока на зріст жінка з добрими очима.
— І ви ніколи не були в нашій церкві?
— Розумію, що це ледь не гріх.
— Удень вона гарніша.
— Навіть не сумніваюсь. Але я дуже вдячний, що ви дозволили мені оглянути її сьогодні вночі.
— Абат попросив мене. Ви маєте впливових друзів.
«Ти навіть не уявляєш, яких впливових», — подумав Сайлас.
Йдучи за сестрою Сандрін головним проходом, Сайлас дивувався аскетичності цього храму. На відміну від Нотр-Даму з його кольоровими фресками, позолотою на вівтарі і дерев’яним оздобленням, від якого віяло затишком, церква Святої Сульпіцїї була сувора й холодна, своїм украй простим убранням вона нагадувала іспанські собори. Через брак декору храм здавався ще просторішим. Сайлас подивився на ребристе склепіння високо над головою й уявив, що стоїть під перевернутим корпусом величезного корабля.
«Влучне порівняння», — подумав він. Корабель братства от-от перекинеться й піде на дно. Сайласові нетерпеливилося узятися до справи, але заважала сестра Сандрін. Розправитися з цією маленькою жінкою йому було просто, але він заприсягся не вдаватися до сили без нагальної потреби. Вона служителька храму Божого і не винна, що братство вирішило заховати свій наріжний камінь саме тут. Не слід карати її за чужі гріхи.
— Мені шкода, сестро, що вам довелося встати через мене.
— Усе гаразд. Ви ж у Парижі проїздом. А не побачити нашу . церкву було б шкода. Ваше зацікавлення церквою більше архітектурного чи історичного плану?
— Насправді, сестро, зацікавлення моє духовне.
Вона добродушно всміхнулась. /
— Це зрозуміло. Я просто не знаю, з чого почати екскурсію.
Сайлас не відводив погляду від вівтаря.
— Не треба екскурсії. Ви й так приділили мені достатньо уваги. Я можу оглянути все й сам.
— Мені це зовсім не важко, — сказала сестра Сандрін. — Зрештою, я й так не сплю.
Сайлас зупинився. Вони дійшли до передніх лав, і до вівтаря залишалось якихось п’ятнадцять ярдів. Він повернувся до маленької жінки всім своїм дебелим тілом і відчув, як вона здригнулась, коли зазирнула в його червоні очі.
— Не хочу видатися неґречним, сестро, але я не звик заходити до храму Божого просто задля екскурсії. Ви не проти, якщо я спершу помолюся наодинці з Господом, а тоді вже все огляну?
Сестра Сандрін завагалась.
— Так, звичайно. Я чекатиму на вас у тому кінці церкви.
Сайлас поклав свою важку руку їй на плече і пильно подивився в вічі.
— Сестро, я й так почуваюся винним за те, що розбудив вас. І просити, щоб ви залишались зі мною, було б уже занадто. Тож, будь ласка, йдіть спати. А я помилуюся вашою церквою, а тоді вийду сам.
Вона захвилювалась:
— А ви впевнені, що вам не буде самотньо?
— Абсолютно впевнений. Молитва — це радість, яку не ділиш ні з ким.
— Як скажете.
Сайлас забрав руку з її плеча.
— Добраніч, сестро. Нехай Господь береже вас.
— І вас. —? Сестра Сандрін рушила до сходів. — Тільки, будь ласка, коли йтимете, щільно причиніть за собою двері.
— Неодмінно. — Сайлас дивився їй услід. Тоді відвернувся й став навколішки в першому ряду, відчуваючи, як волосяниця вп’ялася йому в ногу.
«Господи милосердний, Тобі присвячую цю роботу, що її маю виконати сьогодні...»
Причаївшись у тіні хорів, високо над вівтарем, сестра Сандрін нишком стежила крізь балюстраду за монахом у рясі, що стояв навколішки перед вівтарем. Душу її раптом охопив страх, і їй було важко всидіти тихо в своєму сховку. На якусь мить їй спало на думку: а може, цей таємничий гість і є тим ворогом, про якого її попереджали? Може, цієї ночі їй доведеться виконати накази, про які вона пам’ятала всі ці роки? І вона вирішила залишитися тут, у темряві, й стежити за кожним його кроком.
Розділ 20
Софі й Ленґдон вийшли з тіні перегородки й нишком рушили спорожнілим коридором до запасного виходу.
Тепер Ленґдон почувався так, наче він у темряві допасовує одну до одної частинки складанки. Останній штрих у цій загадковій історії глибоко бентежив: «Капітан судової поліції намагається повісити на мене вбивство».
— Як ви гадаєте, — запитав він пошепки, — а може, Фаш сам написав оте все на підлозі?
Софі навіть не обернулась.
— Ні, це неможливо.
Ленґдон не був такий певний.
— Він із сил пнеться, щоб зробити мене винним. Може, він написав моє ім’я на підлозі, сподіваючись, що це стане вагомим доказом проти мене?
— А послідовність Фібоначчі? А Р. 5.? А всі натяки на да Вінчі й поклоніння богині? Ні, це міг зробити тільки дідусь.
Ленґдон знав, що вона має рацію. Символіка ключів до розгадки була надто взаємоузгоджена: пентаграма, Вітрувієва людина, да Вінчі, богиня і навіть послідовність Фібоначчі. Цілісний набір символів, так сказали б учені-іконографи. Усе тісно взаємопов’язано.
— І ще сьогоднішній дзвінок, — додала Софі. — Дідусь доконечно хотів мені щось розповісти. Я певна, що текст на підлозі —