Слава ЗСУ!

— Не слухай його.
Гримнув постріл, куля вцілила в стіну над головою Ленґдона. Фургон затрясся, об підлогу брязнула порожня гільза.
Чорт! Ленґдон завмер.
— Месьє Ленґдон, візьміть скриньку. — Зараз Берне говорив упевненіше.
Ленґдон підняв скриньку.
— А тепер дайте її мені. — Берне знову навів пістолет. Тепер він стояв одразу за заднім бампером, і його рука з пістолетом сягала аж усередину фургона.
Зі скринькою в руках Ленґдон рушив до відчинених дверей.
«Я мушу щось зробити! Не можу ж я отак узяти й віддати наріжний камінь!» Наблизившись до дверей, Ленґдон збагнув, що стоїть набагато вище від Берне, і гарячковито метикував, як скористатися цією перевагою. Пістолет Берне був приблизно на рівні його колін. «Може, спробувати вибити його ногою?» Але Берне, мабуть, відчув небезпеку і відступив на кілька кроків. Тепер він був недосяжний.
— Поставте скриньку біля дверей.
Почуваючись у безвиході, Ленґдон став навколішки і поставив цінну ношу на край фургона, просто перед відчиненими дверима.
— Тепер устаньте.
Ленґдон почав було вставати, але затримався, помітивши на підлозі біля акуратного порога фургона маленьку гільзу від кулі.
— Встаньте й відійдіть від скриньки.
Ленґдон затримався ще на якусь мить, розглядаючи металевий поріг. Тоді підвівся. А перед тим непомітно перекинув гідьзу через край фургона на вузеньку планку, що на неї заходили двері, Тоді випростався й відступив назад.
— Підійдіть до задньої стіни й поверніться до неї обличчям.
Ленґдон скорився.
Берне відчував, як шалено калатає в нього серце. Тримаючи пістолет у правій руці, лівою він потягнувся до скриньки, Вияви
лося, що вона надто важка. Потрібні обидві руки. Він знову подивився на своїх заручників і оцінив ризик. Обоє стояли за добрих п’ятнадцять футів від нього, всередині фургона, обличчям до стіни. Берне зважився. Він швидко поклав пістолет на бампер, узяв двома руками скриньку, поставив на землю й одразу знову схопив пістолет. Жоден із заручників ані поворухнувся.
Чудово. Тепер залишалося тільки зачинити й замкнути двері. Залишивши скриньку стояти на землі, він заходився зачиняти важкі металеві двері. Упоравшись, вхопився за єдиний засув і потягнув його ліворуч. Той проповз кілька дюймів і раптом застряг — він був не на одному рівні з отвором. Що таке? Берне потягнув іще раз, але засув не замикався. У механізмі щось розладналось. Двері зачинені не до кінця! Намагаючись не піддатися паніці, Берне всім тілом наліг на двері, але ті не зрушили з місця. Щось їм заважає! Берне повернувся боком, збираючись тепер навалитися плечем, але раптом двері різко відчинилися, і Берне дістав сильний удар в обличчя. Із розбитим носом він упав горілиць на землю. Пістолет випав у нього з руки. Він схопився за обличчя і відчув, як по пальцях струменить тепла кров.
Роберт Ленґдон скочив на землю десь поряд. Берне спробував було підвестися, але нічого не бачив. Перед очима все злилося, і він знову впав на спину. Софі Неве щось кричала. За кілька секунд Берне відчув, що його накрила хмара пилу і вихлопних газів. Почувся скрип гравію під колесами, а коли він підвівся, то побачив лише, як фургон не вписався в поворот. Передній бампер з тріском врізався в дерево. Двигун заревів, і дерево зігнулося. Нарешті бампер не витримав і розламався навпіл. Броньовик пошкутильгав геть, волочачи передній бампер. Коли він доїхав до асфальтованої дороги, нічне небо освітив сніп іскор, і фургон швидко зник з очей.
Берне подивився на те місце, де щойно стояв фургон. Навіть у тьмяному світлі місяця було видно, що на землі нічого немає.
Скринька зникла.
Розділ 50
Фіат, що виїхав із замку Ґандольфо, спускався звивистою дорогою з Албан-хіллз у долину. Єпископ Арінґароса сидів ззаду й усміхався, відчуваючи на колінах вагу дипломата з облігаціями на пред’явника. Цікаво, думав він, як скоро вони з Учителем могли б здійснити обмін.
Двадцять мільйонів євро.
За цю суму Арінґароса купить щось набагато могутніше.
Авто мчало назад до Рима, і Арінґароса знову занепокоївся, чому Учитель і досі не зателефонував йому. Він витягнув з кишені мобільник і перевірив сигнал. Дуже слабкий.
— Тут, нагорі, зв’язок зовсім кепський, — зауважив водій, подивившись на Арінґаросу в дзеркало. — Хвилин за п’ять виїдемо з гір, і зв’язок налагодиться.
— Дякую. — Арінґароса стривожився. У горах немає зв’язку? Може, Учитель увесь цей час намагався йому додзвонитися. Може, сталося щось непередбачене.
Арінґароса швидко перевірив голосову пошту. Нічого. Тоді нагадав собі, що Учитель ніколи в житті не залишив би йому повідомлення. Цей чоловік узагалі ставився до засобів зв’язку з великою пересторогою, бо розумів, як ніхто інший, наскільки небезпечно в сучасному світі висловлюватися відверто. Адже він і сам здобув такий дивовижний обсяг секретної інформації здебільшого за допомогою електронного підслуховування.
Тому він і перестраховується.
На жаль, Учитель був настільки обережним, що навіть відмовився дати Арінґаросі хоч якийсь контактний номер. «Я сам виходитиму на зв’язок, — так він йому сказав. — Тож тримай телефон при собі». Тепер, дізнавшись, що в горах поганий зв’язок, Арінґароса занепокоївся, що Учитель міг подумати, коли неодноразово намагався додзвонитися йому і все марно.
«Він подумає, що щось не так. Або що я не зміг добути облігацій. — Раптом єпископ вкрився потом. — Або ще гірше... що я забрав гроші й утік!»