Слава ЗСУ!

приїзд він видався Ленґдонові такою жвавою і цікавою людиною, що той майже не помітив його каліцтва.
— Якщо ваша ласка, перекажіть йому, що я знайшов нову інформацію про Ґрааль. Вона не може чекати до ранку.
Запала довга мовчанка.
Ленґдон і Софі чекали, двигун броньовика голосно гуркотів.
Минула ціла хвилина.
Нарешті хтось заговорив.
— Добродію, ви, мабуть, і досі живете за гарвардським часом. — Голос був бадьорий і веселий.
Ленґдон розплився в усмішці: він упізнав характерну британську вимову.
— Лі, пробачте, що я розбудив вас о такій непристойній порі.
— Слуга мені доповів, що ви в Парижі та ще й говорите щось про Ґрааль.
— Я подумав, можливо, лише це витягне вас з ліжка.
— Так і сталося.
— То, може, відчините браму старому другові?
— Ті, хто шукають істину, — більше, ніж друзі. Вони побратими.
Ленґдон багатозначно подивився на Софі. Тібінґ мав пристрасть
до показної риторики.
— Я відчиню браму, — заявив Тібінґ, — але спершу мушу переконатися, що серце твоє чисте. Це випробування честі. Ти мусиш відповісти на три запитання.
Ленґдон тихенько застогнав, потім шепнув Софі:
— Мусимо набратися терпіння. Я ж казав, що це дивак..
— Перше запитання, — урочисто розпочав Тібінґ. — Що ви бажаєте: каву чи чай?
Ленґдон знав, як Тібінґ ставиться до американської кави.
— Чай, — відповів. — «Ерл Ґрей».
— Чудово. Друге запитання. З молоком чи з цукром?
— З молоком, — шепнула йому на вухо Софі. — Здається, британці п’ють з молоком.
— З молоком, — відповів Ленґдон.
Тиша.
— Із цукром?
Ленґдон не відзивався.
Стривай-но! Ленґдон згадав той гіркуватий напій, яким його пригощали в минулий приїзд, і зрозумів, що питання було каверзним.
— З лимоном! — вигукнув він. — «Ерл Ґрей» з лимоном.
— Правильно. — Було чути, що Тібінґ задоволений. — І нарешті, я мушу поставити найважче запитання. — На мить він замовк, а тоді мовив урочисто: — Якого року весляр парними веслами з Гарварда обійшов суперника з Оксфорда в Генлі?
Ленґдон уявлення не мав, але вчасно здогадався, що відповідь на таке питання може бути лише одна.
— Ніякого, бо такого видовища ще зроду не бувало.
Клацнув замок, брама відчинилась.
— Серце ваше чисте, друже. Заходьте.
Розділ 53
— Месьє Берне! — нічний менеджер Депозитарного банку Цюриха відчув велике полегшення, почувши в слухавці голос президента банку. — Куди ви зникли? Тут поліція, всі чекають на вас!
— У мене невеличка проблема, — відповів президент банку стурбованим голосом. — Мені потрібна ваша допомога, негайно.
«У тебе не просто невеличка проблема», — подумав менеджер. Поліція повністю оточила банк і погрожувала, що з хвилини на хвилину з’явиться сам капітан правління судової поліції з ордером на обшук, якого вимагав банк.
— Чим я можу допомогти?
— Броньовик номер три. Мені потрібно знайти його. Спантеличений менеджер перевірив графік виїздів.
— Та він тут. Внизу, на вантажній платформі.
— Ні, там його немає. Броньовик викрали двоє осіб, яких розшукує поліція.
— Що? Як вони звідси виїхали?
— Я зараз не буду вдаватися в подробиці. Скажу лише, що склалося становище, яке може мати дуже негативні наслідки для банку.
— Що я повинен зробити?
— Будь ласка, активуйте аварійний ретранслятор на броньовику.
Нічний менеджер подивився на блок управління на іншому
боці кімнати. Як більшість броньованих автомобілів, кожний фургон банку був оснащений привідним пристроєм з дистанційним управлінням, який можна було увімкнути з банку. Менеджерові довелося скористатися цією системою пошуку лише раз, коли на один броньовик дорогою напали, і вона спрацювала бездоганно — за мить визначила координати фургона й автоматично переслала їх до органів влади. Але зараз у менеджера склалося враження, що президент сподівається уникнути розголосу.
— Вам відомо, що, коли я активую пошукову систему, ретранслятор відразу поінформує про нашу проблему владу?
Берне не відповідав кілька секунд.
— Я про це знаю. Але все одно активуйте. Броньовик номер три. Я зачекаю на лінії. Мені потрібні точні координати цього авта якнайшвидше.
— Вже активую.
За тридцять секунд на відстані сорок кілометрів від банку заблимав малесенький ретранслятор, захований у шасі броньовика.
Розділ 54
Ленґдон вів броньовик звивистою, обсадженою тополями алеєю, і Софі нарешті трохи розслабилась. Яке щастя, що можна десь зупинитися! Вона не уявляла, де б вони знайшли безпечніший притулок, ніж в огородженому високим парканом приватному маєткові добродушного іноземця.
Вони звернули на широке коло перед будинком і праворуч побачили Шато Віллет. Споруда мала три поверхи і простягалась