Слава ЗСУ!

7. ДОРОГОЮ НА ІМШ

Мла в мозку Конана розсіялася, розвіяна поривом вихору. Із страшенною лайкою він вихопився на спину жеребця, що іржав і хвицався. Подивився на схил, повагався — і рушив у тому ж напрямі, в якому мав намір їхати до того, як його затримали тут вибрики Хемси. Тепер він їхав уже не кроком, а зострожив жеребця й смикнув за вудила. Кінь помчав, як блискавиця, ніби цим несподіваним рухом міг позбутися страху. Вони мчали стрімголов виступом, яким вилась уздовж скелі над безоднею вузька дорога. Ця дорога бігла зиґзаґом, звивалась нерівною скелею, і якоїсь миті далеко внизу Конан побачив те місце, куди впала лавина: величезна купа розбитого каміння й валунів на дні гігантського обриву.

До дна долини було все ще далеко, коли кінь домчав до довгого й широкого ребра, що веде на інший схил, як природний місток. Ним Конан і поїхав. По обидва боки лежали майже вертикальні схили. Він бачив перед собою стежинку, а десь унизу вона спускалася зі схилу на дно полонини і, зробивши величезний гак уздовж русла висохлої річки, поверталася під скелю, на вершині якої перебував Конан. Кімерієць прокляв необхідність робити гак, та іншого виходу не було. Спускатись униз напростець було б самогубством. Тільки птах зміг би зробити це, не скрутивши собі в’язи.

Кімерієць підігнав змученого коня і раптом почув десь унизу стукіт підків. Притримавши коня, обережно під’їхав до краю прірви і зазирнув в ущелину, утворену колись течією річки. Сухим її руслом прямокутником на напівдиких конях їхав натовп — п’ятсот міцних, озброєних до зубів, бородатих чоловіків. Нахилившися над краєм тридцятифутової прірви, Конан гукнув до них.

На його поклик вони зупинилися, п’ятсот бородатих облич задивились угору, і каньйоном прокотилося глухе бурчання. Конан не гаяв часу:

— Я іду в Гхор! — крикнув він. — Не думав зустріти вас, псюк, на цій дорозі. Швидко їдьте за мною, наскільки це можуть ваші шкапи! Поїдемо на Імш і…

— Зраднику! — цей дружний крик був для Конана, як цебер холодної води на голову.

— Що таке? — пробурмотів він, вирячивши очі.

Побачив спотворені ненавистю лиця й руки товаришів, які змахували шаблями.

— Зраднику! — дружно озивалися вони. — Де семеро наших вождів, схоплених у Пешкаурі?

— У губернаторській в’язниці, — вигукнув Конан.

У відповідь почув завивання сотень горлянок, брязкіт зброї та крики, з яких ніяк не міг зрозуміти, чого від нього хочуть. Ревнувши, мов буйвол, він крикнув так, що перекрив цей галас:

— Хай вам чорт! Хай хтось один скаже, щоб я зміг зрозуміти, у чому справа!

Худий старий вождь узяв на себе це завдання: спочатку погрозив Конану шаблею, а потім кинув йому звинувачення:

— Ти заборонив нам напасти на Пешкаурі й відбити наших братів!

— Ви дурні! — гарикнув розлючений кімерієць. — Навіть коли б вам удалося вилізти на стіни, у чому я сумніваюся, то полонених повісили б раніше, ніж ви встигли б їх звільнити!

— І ти сам поїхав торгуватися з губернатором! — завив афгул, закипівши злістю.

— І що з того?

— Де наші вожді? — кричав старий вождь, махаючи шаблею. — Де вони? Їх немає в живих!

— Що? — Конан мало не впав від подиву з коня.

— Їх немає в живих! — підтвердило п’ятсот воїнів, що жадали його крові.

Старий завертів шаблею над головою і знову узяв слово.

— Їх не повісили! — кричав він. — Вазул у сусідній клітці бачив, як вони загинули! Губернатор прислав чорнокнижника, який убив їх своїм чаклунством!

— Це брехня! — відповів Конан. — Губернатор не наважився б на це. Коли я розмовляв з ним минулої ночі…

Ці слова були зовсім не до речі. Розлючене виття і прокльони злетіли в небо.

— Так! Ти поїхав до нього один! Щоб зрадити нас! Це правда! Вазул утік дверима, що їх зламав чорнокнижник, і все розповів нашим вивідачам, яких зустрів у Забарі. Ми їх послали шукати тебе, коли ти вчасно не повернувся назад. Коли вони почули розповідь вазула, то повернулися на Гхор, а ми засідлали коней і взялися за мечі.

— І що ви хочете робити, дурні? — запитав Конан.

— Помститися за наших братів! — завили вони. — Смерть кшатріям! Убити його — це зрадник!

Навколо Конана посипалися стріли. Він підвівся на стременах, знову намагаючись перекричати шум, після чого з криком злості, протесту й розчарування навернув коня і поскакав назад. Горяни, що кинулися за ним, вивергаючи прокльони й погрози, були надто розлючені, аби зміркувати, що вони можуть потрапити на те ребро, яким їхав Конан, тільки якщо прямуватимуть у протилежний бік, — обігнувши поворот і вперто збираючись крутою дорогою вгору. Коли вони нарешті зрозуміли це й повернули назад, їхній колишній вождь уже майже досяг того місця, де ребро переходило в гірський прискалок.