Слава ЗСУ!

Одним ударом він відрубав ручку, яка впала на камінь, і мідний дзвін зовсім не розсіяв його підозри. Вістрям кинджала він відкинув її і знов повернувся до дверей. Навколо панувала цілковита тиша. Рожева мла огортала далекі гори. Сонце блищало на їхніх вершинах, укритих снігом. Високо вгорі висів яструб, як чорна цятка в небесній синяві. Окрім нього, єдиними живими істотами були люди під дверима, оббитими золотими листами, — маленькі постаті на галереї з зеленого нефриту на схилі величезної гори Імш.

їх, розвіваючи обривки одягу, шмагонув холодний вітер, що прилетів із льодовиків. Кинджал Конана, ударивши в масивні двері, викликав гуркітливу луну. Кімерієць бив раз за разом, пробиваючи металеві листи й тикове дерево. За якусь мить він обережно заглянув крізь пробитий отвір усередину. Побачив простору кімнату з голими стінами зі шліфованого каменю і мозаїчною кам’яною підлогою. Єдиними меблями тут були столики зі шліфованого ебенового дерева й кам’яний подіум. Ніде не було жодного сліду живої душі. У протилежному кутку кімнати він побачив ще одні двері.

— Залиш стражника біля дверей, — сказав він. — Ходімо всередину.

Керім Шах наказав одному з воїнів стояти на варті, той із луком напоготові повернувся на середину галереї. Конан зайшов до замку, за ним — туранець і троє іракзаїв. Вартовий біля дверей сплюнув, пробурмотів щось собі під носа — і здригнувся, почувши тихий глумливий сміх. Піднявши голову, він побачив на другому поверсі одягнену в чорне постать, яка презирливо поглядала на нього, глумливо кивала головою. Іракзай швидко напнув тятиву й пустив стрілу, яка, промайнувши вгорі, упилася в обтягнуті тогою груди. Чаклун, продовжуючи сміятися, вирвав стрілу з тіла й недбало шпурнув її стрільцеві. Воїн відскочив, інстинктивно виставивши руку. Його пальці стулилися на держаку, що перекручувався в повітрі.

Іракзай пронизливо скрикнув. Дерев’яна стріла в його руці звивалася — вона стала гнучкою, немов розтанула від дотику його пальців. Він спробував відкинути “це” від себе, та запізнився. Холодні кільця обвилися коло його зап’ястя, а мерзенна клиноподібна голівка поповзла до м’язистого плеча. Воїн ще раз скрикнув, обличчя його набрякло й почервоніло, а очі, здавалося, ось-ось вискочать із орбіт. У страшенних конвульсіях він сповз на землю й завмер.

Воїни, котрі вже були зайшли до замку, кинулися назад. Конан швидко підійшов до висаджених дверей і став як укопаний, нічого не розуміючи. Товаришам, що дивилися на це, здавалося, що кімерієць б’ється з повітрям. Не бачучи перед собою ніякої перешкоди, він усе ж таки відчув під пальцями слизьку, гладеньку поверхню і зрозумів, що вихід закритий кристалічною плитою. Він бачив крізь неї стражника, що нерухомо лежав на галереї з опереною стрілою в плечі.

Конан підняв кинджал і вдарив, а остовпілі товариші, які дивилися на нього, побачили, як вістря відскакує від невидимої перешкоди з гучним дзвоном, немов криця натикається на тверду речовину. Конан припинив подальші спроби пробитися. Він знав, що навіть легендарний меч Аміра Курума не зміг би розтрощити цю невидиму перешкоду.

Кількома словами він пояснив це Керімові Шаху. Туранець знизав плечима:

— Що ж, повернення відрізане, нам слід шукати інший шлях. Отже, йдімо вперед, чи не так?

Кивнувши головою, Конан обернувся і попрямував до дверей в іншому боці кімнати, відчуваючи, що йде назустріч неминучій смерті. Підняв кинджал, щоб ударити в двері, але вони тихо відчинилися, неначе мали на те свою волю. Конан переступив поріг і опинився у величезній залі. Уздовж її стін стояли блискучі колони, а за сто футів від дверей починалися широкі нефритові сходи, що вужчали догори, немов піраміда. Він не знав, що там далі, проте, щоб зійти на сходи, йому треба було пройти повз дивний вівтар із чорного, як вугілля, каменя. Чотири величезні золоті змії звивалися навколо його чотирьох боків, виставивши клиноподібні голови, звернені на чотири сторони світу, — як варта легендарних скарбів. Проте на вівтарі, який вони охороняли, була лише кришталева куля, наповнена чимось на кшталт диму, в якому плавали чотири золоті плоди граната.

Це видовище збудило щось у пам’яті Конана, та він облишив вдумуватися, що саме, бо на нижніх сходинках побачив чотирьох одягнених у чорне людей. Він не помітив, як прийшли Чаклуни, вони просто виникли тут, згідливо киваючи пташиними головами, — високі, худі, а їхні руки й ноги були приховані під фалдами численного вбрання.

Один з них підняв руку, рукав тоги сповз, відкриваючи її… Це була зовсім не рука. Всупереч своїй волі Конан затримався на півкроці. Він зустрів силу, не схожу на силу Хемси, і не в змозі був зробити й кроку вперед, хоча відчував, що може відступити назад, коли схоче. Його друзі теж зупинились і мали вигляд ще безпорадніший, аніж він, бо були не в змозі зробити жодного руху.