Слава ЗСУ!

Чарівник із піднятою рукою кивнув одному з іракзаїв, і той, як у трансі, рушив до нього, втупившись кудись у далечінь, тримаючи меча в безсило опущеній руці. Коли воїн проходив повз Конана, той витягнув руку Й загородив йому дорогу. Кімерієць був набагато сильніший від іракзая й у звичайних умовах із легкістю змахнув би його, як муху. Проте воїн відштовхнув його руку, як билинку, потім нерівною, механічною ходою підійшов до сходів. Дійшов до них, став на коліна, віддав свого меча й схилив голову. Чаклун узяв у нього зброю. Майнуло вістря — і голова іракзая впала з плечей і з глухим стукотом покотилася чорною мармуровою підлогою. З розітнутих артерій хлюпнула кров, потім тіло осіло і, широко розкинувши руки, простягнулося на підлозі.

Нелюдська долоня знову піднялась і покликала іншого іракзая, який, хитаючись, рушив назустріч смерті. Страшна сцена повторилася, і друге тіло без голови лягло поряд із першим.

Коли й третій воїн пройшов повз Конана, прямуючи до своєї погибелі, кімерієць, у якого набрякли жили на скронях від зусиль і марних спроб подолати стримуючий його невидимий бар’єр, зненацька відчув, що навколо прокидаються невідомі, сприятливі для нього сили. Це відчуття прийшло без попередження, несподівано, проте з такою силою, що він ані на мить не сумнівався в тому, що саме підказав йому інстинкт. Ліва рука кімерійця мимоволі торкнулася стигійського подарунка Хемси. Конан стиснув чаклунське плетиво і вмить відчув прилив нових сил у здерев’янілих кінцівках: воля до життя розбурхалася в ньому з силою блиску розпеченої до білого жару сталі, а другою хвилею прийшов пронизуючий гнів.

Третій іракзай вже перетворився на млявий труп, і огидний палець кивнув знов, коли Конан відчув, що невидимий бар’єр луснув. З його горла вирвався дикий крик, і злість, що переповнювала його, знайшла вихід у блискавичній атаці. Як буря, він кинувся на чаклунів, стискаючи лівою рукою чарівний пояс, — кинувся із відчайдушною силою, з якою потопаючий тримається за дерево, що пливе. Довге вістря в його правиці блищало, як сонячний промінь. Чаклуни, що стояли на сходах, не ворухнулися. Навіть коли вони й були здивовані, то не показали цього, дивилися холодно й байдуже. Конан не гаяв часу на непотрібні роздуми, що він зробить із ними, коли вони опиняться на відстані досяжності його кинджала. Його охопила жага вбивства, він хотів тільки одного — встромити вістря в тіла ворогів, втопити клинок у їхній крові.

Він був уже за кілька кроків від сходинок, на яких, глумливо всміхаючись, стояли Чаклуни. Набрав повітря в груди, і лють зростала в ньому з кожним подихом. Він саме був поряд із вівтарем, оповитим золотими зміями, коли, немов блискавиця, його осяяв спомин про передсмертні слова Хемси, і він почув їх знову, немов хтось прошепотів йому на вухо: “Розбий кришталеву кулю”.

Він відреагував, не роздумуючи. Між імпульсом і дією не минуло й сотої частки секунди, і найсильніші з чорнокнижників не змогли б устигнути прочитати його думки і перешкодити тому, що сталося. Вправно, як кіт, він у стрибку змінив напрям атаки і з тріском опустив кинджала на кришталеву кулю. Негайно ж відчув майже помітне дихання жаху, що напливало від сходів, від вівтаря — чи від самого кристала. Слух розрізало пронизливе шипіння позолочених змій, які раптом ожили і, піднімаючи страшні голови, намагалися кусатися. Проте розлючений Конан був для них недосяжний. Блискучий клинок перерізав жахливі тіла одне за одним і знов ударив по кришталевій кулі. З громовим гуркотом кристал вибухнув, бризкаючи дощем вогненних осколків на чорний мармур підлоги, а золоті плоди граната, немов звільнені від пут, вистрілили під високі склепіння і зникли.

Божевільний, звіриний, жахливий рев луною прокотився величезною залою. Із піною на посинілих губах чотири чорні постаті на сходах звивалися, корчилися в конвульсіях. Крещендо нелюдського завивання зненацька урвалося. Чаклуни перестали рухатися. Конан знав, що вони мертві. Він подивився на вівтарі кришталеві друзки. Чотири безголові золоті змії, як і раніш; обвивали вівтар, та в їхніх металевих тілах не залишилось і сліду життя.

Керім Шах, якого під час битви відкинула невидима сила, поволі підвівся з колін. Похитав головою, аби позбутися дзвону у вухах.

— Ти чув цей звук, коли розбив кулю? — запитав він. — Немов разом із нею в замку розбилися тисячі кришталевих дзеркал. Схоже, в цих золотистих плодах граната були вкладені душі чорнокнижників? Еге ж?

Конан обернувся, бачачи, що Керім Шах хапається за меч і показує кудись рукою.

На сходах з’явилася нова постать. Незнайомець теж був одягнений у чорну тогу, але з розшитого оксамиту, а на голові в нього була гостроверха шапка. На його вродливому обличчі панував незворушний спокій.