Слава ЗСУ!

І справді, величезний варвар тримався бадьоро, немов спав усю ніч на царському ложі. Витягнувши колючки і зчистивши цупку шкіру, він подав дівчині товстий, соковитий листок кактуса.

— Надкушуй, не бійся, для людей пустелі це і їжа, і питво. Колись я був вождем зуагірів, пустинного племені, яке живе грабуванням караванів.

— О боги, ким ти тільки не був! — з недовірою й захопленням сказала вона.

— Наприклад, я ніколи не був королем гіборійської держави, — він відкусив величезний шматок кактуса. — Хоч і мрію про це. І, можливо, колись ним стану — чом би й ні?

Вона похитала головою, дивуючись його спокійній зухвалості, й узялася до їжі. Смак не був неприємним, а волога цілком тамувала спрагу. Покінчивши зі сніданком, Конан витер руки об пісок, встав, розчесав п’ятірнею свою чорну гриву, начепив пояс із мечем і сказав:

— Що ж, ходімо. Якщо городяни захочуть перерізати нам горлянки, вони з таким самим успіхом можуть зробити це і зараз, поки сонечко не почало припікати.

Валерія подумала, що цей похмурий жарт може виявитися віщим. Вона теж устала й підперезалася. Нічні страхи минули, і дракони з лісу здавалися вже смутним спомином. Вона сміливо простувала поряд з Конаном. Які б небезпеки не випали їм, вороги будуть всього лише людьми. А Валерія з Червоного Братства ще не зустрічала людини, здатної налякати її,

Конан дивився на неї й дивувався — вона йшла так само гінко, як і він, і не відставала.

— Ходиш ти, як горяни, а не як моряки, — зауважив він. — Ти, певне, аквилонка. Сонце Дарфару не зробило твою білу шкіру бронзовою. Багато принцес могли б тобі позаздрити.

— Так, я з Аквилонії, — відповіла вона. Його компліменти вже не дратували її, а явне захоплення було навіть приємне. Якби інший чоловік дозволив їй проспати її варту, вона б страшенно розгнівалася, бо не допускала, щоб їй робили поблажки як жінці. Проте вона таємно раділа, що Конан учинив саме так. І не скористався її страхом чи слабкістю. Зрештою, подумала вона, це незвичайна людина.

Сонце вставало за містом, і його вежі засяяли тривожним пурпуром.

— При місяці вони чорні, — бурмотав Конан, і в очах його з’явилася варварська покірність долі. — А при ясному сонці вони наче, кров, і кров, певне, віщують. Ой і не подобається мені це місто!

Проте вони продовжували йти, і Конан відзначив, що до міста, з півночі не було жодної дороги.

— Худоба не витоптала пасовищ по цей бік міста, — сказав він. — І плуга не бачила ця земля багато років, а може й століть. Та поглянь — тут усе ж таки колись були землероби.

Валерія побачила стародавні зрошувальні канави — місцями засипані, місцями порослі кактусами.

Вона з тривогою подивилася на місто. Сонце не вигравало на шоломах і списах воїнів на стінах, труби не сурмили тривогу, з веж не було чути наказів… Тиша — така ж, як у лісі. Сонце було вже високо на сході, коли вони зупинилися в тіні винесеного парапету перед величезною брамою в північній стіні. Плями іржі покривали, залізну окбвку бронзових стулок. Звідусіль звисало павутиння,

— Її не відчиняли вже багато років! — сказала Валерія.

— Мертве місто, — погодився Конан. — Ось чому засипані канави і не зорані поля,

— Хто ж спорудив це місто? Хто жив у ньому? Де поділися люди?

— Не знаю. Певне, якийсь вигнаний стигійський рід. Хоча ні. Стигійці будують інакше. Можливо, їх прогнали вороги чи винищив мор?

— Тоді там нагромаджені скарби, оброслі пилом і павутиною! — сказала Валерія, в якій прокинулася притаманна її ремеслу жадібність, поєднана з жіночою цікавістю. — Зуміємо ми відкрити Цю браму? Спробуймо!

Конан із сумнівом подивився на важку браму, та все ж таки вперся в неї руками і штовхнув що було сил.

Страшенно зарипіли заіржавілі петлі, тяжкі стулки подалися, і Конан випростався, дістаючи меча з піхов. Валерія визирнула з-за його плеча й здивовано скрикнула.

Бо за брамою не було ні вулиці, ні майдану, як завжди буває. Вона розчинилася в довгий широкий коридор, який, здавалося, не мав кінця. Підлога в цій титанічній споруді була вистелена квадратними плитами з дивного червоного каменю, який, здавалося, горів невидимим вогнем, а стіни були оздоблені зеленими плитами.

— Хай я буду шемітом, якщо це не яшма, — сказав Конан.

— Так багато? — засумнівалася Валерія.

— Я чимало награбував її з кхитайських караванів, аби відповідати за свої слова. Це яшма!

Куполоподібна стеля з ляпіс-лазурі була прикрашена гірляндами зелених коштовних каменів, що випускали мертвотне світло.

— Кристали зеленого вогню, — сказав Конан. — Так звуть їх люди в країні Пунт. Базікають, що це скам’янілі очі давніх гадів, яких старі люди називають Золотими Зміями. Вони світяться в темряві, як котячі очі. Вони освітлюють коридор вночі, але це пекельне світло. Що ж, подивімося. Можливо, знайдемо заховані скарби?